Суспільний прогрес передбачає практичне втілення ідей та цінностей, які сповідують та вербалізують усі його учасники. Зміщуються акценти – людина з інвалідністю вже не розглядається як нездатна, безпорадна і небажана істота, а як важлива і корисна, насамперед вже самим своїм існуванням людина з багатим внутрішнім світом, який може і має збагачувати світ зовнішній. Голос людини з інвалідністю починає звучати в спорті, мистецтві, масмедіа, науці, освіті. Питаннями спільного, цілісного і взаємовигідного навчання УСІХ дітей займається інклюзивна освіта.

Кількість дітей, які мають інвалідність і потребують підтримки зростає, простежується тенденція до виявлення порушень у кожної окремої дитини. Суспільство зобов’язане дати можливість кожній дитині повністю реалізувати свій потенціал, приносити користь суспільству, будучи його повноцінним учасником. Інклюзивна форма освіти дозволяє дітям з інвалідністю навчатися у загальноосвітніх закладах, поряд із звичайними дітьми. Педагоги здійснюють навчання і виховання всіх дітей в належно організованому освітньому середовищі, використовуючи індивідуально-диференційований підхід і особливі, доведені наукою та перевірені досвідом стратегії та практики.

Освітнє реформування передбачає рівний доступ дітей з особливими освітніми потребами до здобуття якісної освіти. Це дозволяє дітям з особливими освітніми потребами бути включеними до загальної системи освіти, де вони зможуть не тільки навчатися, а й оволодівати навичками соціальної взаємодії з однолітками. Ця ідея виходить з ранньої концепції “нормалізації”, яка наголошує на забезпеченні життя і побуту людей з особливими освітніми потребами максимально наближених до умов суспільства, в якому вони живуть.

Дана ідея базується на таких положеннях:

• дитина з особливими освітніми потребами має спільні для всіх дітей потреби, головна з них – любов, розуміння, сприйняття її неповторності;
• дитина має право на спосіб життя максимально наближений до нормального життя;
• найкраще місце проживання для дитини – рідна домівка та любляча сім’я. Держава повинна сприяти, щоб діти з особливими освітніми потребами виховувалися у родинах;
• навчатися можуть всі без винятку діти, тому необхідно створити сприятливі умови для здобуття освіти дітям з особливими освітніми потребами.

Кожна людина, незалежно від стану здоров'я, наявності фізичного чи інтелектуального порушення, має право на отримання якісної освіти. Головною характеристикою суспільства має бути повага до людського розмаїття, захист прав особи, дотримання принципів безпеки, що забезпечує захист та включення у соціум усіх верств населення, в тому числі й осіб з інвалідністю. В основу інклюзії закладено принцип доступності та дотримання прав людини щодо рівного доступу до здобуття якісної освіти. Офіційну позицію світової спільноти щодо усунення упередженості та дискримінації стосовно осіб з інвалідністю декларувала Комісія з прав людини ООН про те, що освіта має надаватися в межах можливого, без будь-якого вияву дискримінації стосовно дітей та дорослих.

Таким чином, у більшості випадків інвалідність сама по собі не є перешкодою, дискримінація – ось що перешкоджає дитині отримати освіту у загальній системі. В минулому і окремих випадках в сучасному, відповідно до законодавчих норм, діти з інвалідністю зобов'язані відвідувати спеціальні школи, що є офіційною сеґрегацією. Сеґрегація – різновид дискримінації, який полягає у фактичному чи юридичному відокремленні в межах одного суспільства тих суспільних груп, які вирізняються за можливостями, особливостями, расовими, релігійними чи іншими ознаками, та подальшому законодавчому обмеженні їхніх прав.

Сегрегація обмежує можливості – ви не можете навчитися плавати дивлячись на малюнки басейну, треба туди ходити і плавати!

Визнання та захист прав кожної дитини, її інтересів, потреб, надання підтримки і супроводу у процесі соціалізації, вибору професійної діяльності та незалежного проживання є дуже важливим на сучасному етапі розвитку освіти. Інклюзивне навчання, передбачає спільне перебування дітей із особливими освітніми потребами з їх здоровими однолітками. Альтернативною формою навчання дітей з особливими освітніми потребами є нова, визнана в багатьох країнах світу, інклюзивна форма освіти, яка дозволяє цим дітям навчатися у навчальних закладах, поряд із звичайними дітьми. Таким чином забезпечується соціалізація дітей та їх розвиток.

Актуальність проблеми інклюзивного навчання пов’язана з світовими та вітчизняними тенденціями. Кількість учнів з особливими освітніми потребами в звичайних закладах освіти збільшується. Дітей, які потребують спеціальної підтримки та / чи корекції фізичного та розумового розвитку, в Україні понад 1 млн., що становить 12% від загальної кількості дітей у країні. Збільшується кількість батьків, які не хочуть віддавати своїх дітей, які мають певні порушення у заклади інтернатного типу, наполягаючи на праві своєї дитини перебувати у звичайному навчальному закладі зі здоровими однолітками. Тому одним з варіантів вирішення цієї проблеми є розвиток в Україні інклюзивного навчання, націленого на:

• залучення дітей в освітній процес;
• соціалізацію дітей у сучасному суспільстві;
• зміну ставлення суспільства до людей з інвалідністю.

Закон Про Освіту (2017) визначає таке тлумачення термінів:

Інклюзивне навчання – система освітніх послуг, гарантованих державою, що базується на принципах недискримінації, врахування багатоманітності людини, ефективного залучення та включення до освітнього процесу всіх його учасників.

Інклюзивне освітнє середовище – сукупність умов, способів і засобів їх реалізації для спільного навчання, виховання та розвитку здобувачів освіти з урахуванням їхніх потреб та можливостей;

Особа з особливими освітніми потребами – особа, яка потребує додаткової постійної чи тимчасової підтримки в освітньому процесі, з метою забезпечення її права на освіту.

В основу інклюзивної освіти покладена ідеологія, яка виключає будь-яку дискримінацію дітей; забезпечує рівноцінне ставлення до всіх членів суспільства незалежно від їхньої національності, статі, раси, культури, соціального стану, релігії, можливостей і здібностей. Діти з особливими освітніми потребами відвідують звичайний дошкільний заклад, школу, навчаються і виховуються разом зі своїми ровесниками. Це допомагає їм адаптуватись до життєвих ситуацій, позбутися відчуття ізольованості, відчуження.

Інклюзивне навчання передбачає створення освітнього середовища, яке б відповідало потребам і можливостям кожної дитини, незалежно від особливостей її психофізичного розвитку.

Принципи інклюзивної освіти:

• кожна дитина має унікальні особливості, інтереси, здібності й освітні потреби;
• усі діти мають навчатися разом у будь-яких випадках, коли це виявляється можливим, незважаючи на певні труднощі чи відмінності, що існують між ними;
• заклади освіти мають визнавати і враховувати різноманітні потреби своїх учнів, узгоджуючи різні види і темпи навчання;
• заклади освіти повинні забезпечувати якісну освіту для всіх, розробляючи відповідні навчальні плани, стратегії викладання, вживаючи організаційних заходів;
• діти мають отримувати будь-яку додаткову допомогу, яка може знадобитися їм в освітньому процесі;
• інклюзивна освіта – найефективніший засіб, що гарантує солідарність, співучасть, взаємодопомогу, розуміння між дітьми.

Інклюзивне навчання – гнучка, індивідуалізована система навчання дітей з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу. Навчання відбувається за індивідуальним навчальним планом, забезпечується медико-соціальним та психолого-педагогічним супроводом.

Пріоритетними напрямами роботи є сприяння соціальному, емоційному та когнітивному розвитку кожної дитини для того, щоб вона почувалася повноцінним учасником суспільного життя. Інклюзивні заклади освіти мають працювати у тісному зв’язку із спеціальними загальноосвітніми навчальними закладами, використовуючи напрацьовані методики, залучаючи до співпраці спеціалістів із досвідом роботи.

Інклюзія (від англ. «inclusion» – включення) – процес реального включення осіб з інвалідністю в активне суспільне життя. Він передбачає розробку і застосування конкретних рішень, які дозволяють кожній людині рівноправно брати участь і в академічному житті. Головний сенс процесу інклюзії можна позначити так: “Всім тут раді!”. При інклюзії всі зацікавлені сторони повинні брати активну участь для отримання бажаного результату. Освітня інклюзія передбачає присутність, участь та досягнення.

Присутність розглядається як надання можливості навчатися в загальноосвітньому закладі та пристосування, необхідне для цього. Участь – позитивний досвід, який набуває дитина у процесі навчання та врахування ставлення дитини до самої себе. Досягнення – комплексний результат навчання та набуття навичок упродовж навчального року.

Інклюзія базується на концепції “нормалізації”, в основі якої – ідея, що життя і побут людей з інвалідністю мають бути якомога більше наближені до умов і стилю життя усіх громадян. Принципи “нормалізації” закріплені низкою сучасних міжнародних правових актів: Декларація ООН про права розумово відсталих (1971), Декларація про права людей з інвалідністю (1975), Конвенція про права дитини (1989) та ін. Уперше термін «інклюзивна освіта» був використаний у Саламанській декларації, що була прийнята на Всесвітній конференції у 1994 році за підтримки ЮНЕСКО, згідно якої інклюзивна освіта ґрунтується на певній системі принципів – базових вимог, виконання яких забезпечить її ефективність.

Учні з інвалідністю можуть ідентифікувати себе не такими, як їх здорові однолітки. Інклюзія передбачає, що від самого початку всі діти належать до системи масової освіти. Отже, про потребу “пристосовувати” дитину до освітнього середовища взагалі не йдеться, адже дитина вже є частиною цієї системи. Мета інклюзії полягає в тому, щоб пристосовувати кожен освітній заклад та освітнє середовище до прийняття кожної індивідуальної дитини і всіх загалом.

Одним із завдань створення інклюзивного середовища є сприяння розумінню і толерантності шляхом щоденної взаємодії дітей з інвалідністю і здорових дітей. Оскільки дітям треба разом навчатися, їм варто допомогти усвідомити значну схожість між ними, навчитися цінувати таланти та здібності кожної дитини з порушеннями чи без них, приймати та навіть підкреслювати унікальне розмаїття, яке робить кожну людину індивідуальністю. Хто ж такі діти з ООП?

Це діти, які через різні причини потребують посиленої уваги педагогів, діти, яких природа позбавила можливості на достатньому рівні сприймати світ й почуватися належними до нього внаслідок хвороби, вади чи паталогічного стану.

До дітей з проблемами розвитку належать:

• Діти з порушенням інтелекту.
• Діти з відхиленнями в пізнавальному розвитку (ЗПР).
• Діти з порушеннями слуху.
• Діти з порушеннями зору.
• Діти з порушенням опорно-рухового апарату.
• Діти з порушенням мовлення.
• Діти з емоційними розладами, у тому числі з раннім дитячим аутизм (хворобливим станом психіки).
• Діти з порушеннями поведінки і діяльності.
• Діти зі складними комплексними порушеннями.

Сьогодні дітям з особливими освітніми потребами зовсім не обов’язково навчатися в спеціальних закладах, навпаки: одержати освіту і краще адаптуватися в житті вони зможуть в загальноосвітньому навчальному закладі. У суспільстві здорових однолітків дитина навчається не ставитися до своєї особливості, як до неминучості і приреченості, а сприймати її як один з варіантів нормального повноцінного життя. Інклюзія дозволяє всім дітям не тільки отримати гідну освіту, а й активно брати участь в навчальному процесі, повноцінно реалізовувати себе у суспільстві, маючи однакові для всіх права та обов’язки. Саме інклюзія розвиває толерантність та відповідальність.

Плюси для дітей з типовим розвитком

• діти вчаться природно сприймати і толерантно ставитися до людських відмінностей;
• налагоджувати й підтримувати дружні стосунки з дітьми, які відрізняються від них;
• навчаються співробітництву; взаємодії, нешаблонному сприйняттю та мисленню, співвідчуттю та емпатії.

Для педагогічних працівників та адміністрації

• педагоги інклюзивних класів краще розуміють індивідуальні особливості дітей;
• оволодівають різноманітними педагогічними методиками, що дає їм змогу ефективно сприяти розвиткові дітей з урахуванням їхньої індивідуальності;
• налагоджують співпрацю й застосовують командний підхід до вирішення проблем, шляхи подолання труднощів;
• мають можливості для професійного розвитку;
• усвідомлюють важливість розроблення програм навчання дітей із особливими освітніми проблемами;
• учасники команди психолого-педагогічного супроводу отримують навички співпраці з учнями та між собою, цінувати взаємодопомогу та сприймати ситуацію з різних точок зору;
• створення у закладах освіти спеціальних умов: забезпечення безперешкодного доступу до інфраструктури і приміщень закладів освіти та території; забезпечення необхідними навчально- методичними посібниками, та спеціальним обладнанням; якісне забезпечення відповідного штату педагогічних працівників (асистента вчителя, вчителя-дефектолога, практичного психолога, соціального працівника та інших); залучення батьків до процесу навчання дитини та пошуку грантів і програм.

Ідея інклюзії виникла внаслідок усвідомлення цінності людської багатоманітності та відмінностей між людьми і виключає будь-яку дискримінацію, відображає одну з головних ознак демократичного суспільства – усі діти є цінними й активними учасниками суспільства, які мають рівні права, зокрема, права на освіту, незважаючи на їхні особливості психофізичного розвитку чи інші відмінності.

Отже, на зміну всезагальному і часто неефективному спеціальному навчанню приходить нова форма – інклюзія, завдяки якій діти з особливими освітніми потребами отримують можливість перейти з спеціальних освітніх закладів у масові за місцем проживання, які адаптуються відповідно до потреб дитини.

Отже, впровадження інклюзивного навчання обумовлює потребу у підготовці та підвищенні кваліфікації педагогів-практиків до роботи з дітьми з особливими освітніми потребами. Важливо також, щоб УСІ педагоги володіли знаннями та навичками організації інклюзивного освітнього середовища, уміли виявляти й усувати бар’єри у навчанні учнів; знали сучасні методи інклюзивного навчання; мали навички адаптації та диференціації змісту навчальних програм; знали принципи універсального дизайну, уміли розробляти індивідуальну програму розвитку дитини враховуючи її фізичний, мовленнєвий, когнітивний, емоційний розвиток; володіли методами оцінювання учнів з особливими освітніми потребами.