ІПТ КІ Сум ДУ

Індустріально-педагогічний технікум КІ Сум ДУ

zoofirma.ru

Лекції для працівників

Міністерство освіти і науки України

Індустріально-педагогічний технікум Конотопського інституту

Сумського державного університету

 

ЗАТВЕРДЖЕНО:

Директор технікуму

Бендерський М.А.

«_ »                 20    р.

 

 

 

 

ЛЕКЦІЇ

З БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ ТЕХНІКУМУ

Розробила _________Пєрфільєва К.А.

Конотоп

2011


1. Зміст поняття "охорона праці", головна мета. Основні розділи дисципліни "Охорона праці".

Основні поняття в галузі охорони праці, їх терміни та визначення

Перш ніж розглянути поняття «охорона праці» звернемо увагу на його другий компо­нент, оскільки він є первинним. Адже без праці не було б і поняття «охорона праці».

Під працею розуміють цілеспрямовану діяльність людини, в результаті якої створюються матеріальні блага, необхідні для задоволення її власних потреб, а також духовні цінності, що слугують суспільству. Для людини праця є не лише необхідністю, а й потребою. А. П. Чехов казав: «Людина повинна трудитись, працю­вати в поті чола, хто б вона не була, і в цьому полягає зміст і мета її життя». Відомий також вислів А. Бебеля про те, що «без праці суспільство не може існувати».

Таким чином, праця є умовою існування людини та суспільства. Однак за певних умов, коли в процесі праці мають місце шкідливі та небезпечні чинники, можуть проявлятися негативні наслід­ки праці. Ось чому з поняттям «праця» разом слідує й інше — «охорона праці».

Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів і засобів, спря­мованих на збереження здоров'я та працездатності людини в процесі праці.

Основна мета охорони праці: запобігання травматизму та професійних захворювань, створення безпечних і нешкідливих умов праці, збереження здоров'я та працездатності, підвищення продуктивності праці, попередження аварійних ситуацій.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити дві групи завдань:

— наукові (аналіз конкретних моделей системи «людина—техніка—виробниче середовище», виявлення небезпечних і шкідливих виробничих чинників, їх взаємо­зв'язку, ступеня впливу на людину і т. д.);

— практичні (розроблення заходів та засобів щодо створення безпечних умов праці при здійсненні трудового процесу).

 

2. Основні терміни і визначення (небезпечна зона, безпека праці, небезпечний і шкідливий виробничий фактор та інші).

Терміни та визначення основних понять з охорони праці наведені в ДЕСТ 2293-99 та деяких стандартах системи стандартів безпеки праці (ССБП). Розглянемо найваж­ливіші з них.

Умови праці — сукупність чинників виробничого середовища і трудового про­цесу, які впливають на здоров'я і працездатність людини під час виконування нею трудових обов'язків.

Несприятливі чинники, в тому числі й виробничі, підрозділяються на шкідливі та небезпечні.

Шкідливий виробничий чинник — виробничий чинник, вплив якого за певних умов може призвести до захворювання, зниження працездатності і (або) негативного впливу на здоров'я нащадків.

Небезпечний виробничий чинник — виробничий чинник, вплив якого на пра­цівника в певних умовах призводить до травм, отруєння, іншого раптового різкого погіршення здоров'я або до смерті.

Відповідно до ГОСТ 12.0.003-74 небезпечні та шкідливі чинники за природою дії поділяються на такі групи:

- фізичні (рухо­мі машини та механізми; пересувні частини виробничого устаткування; підвищена запиленість та загазованість повітря робочої зони; підвищена чи понижена темпера­тура поверхонь устаткування, матеріалів чи повітря робочої зони; підвищений рівень шуму, вібрацій, інфразвукових коливань, ультразвуку, іонізуючих випромінювань, ста­тичної електрики, електромагнітних випромінювань, ультрафіолетової чи інфрачерво­ної радіації; підвищені чи понижені барометричний тиск, вологість, іонізація та рухо­мість повітря; небезпечне значення напруги в електричному колі; підвищена напру­женість електричного чи магнітного полів; відсутність чи нестача природного світла; недостатня освітленість робочої зони; підвищена яскравість світла; пряме та відбите випромінювання, що створює засліплюючу дію; та ін.)

- хімічні (хімічні речовини, які за характером дії на організм людини поділяються на загальнотоксичні, подразнювальні, сенсибілізуючі, канцерогенні, мутагенні та такі, що впливають на репродуктивну функцію).

- біологічні (па­тогенні мікроорганізми (бактерії, віруси, грибки та ін.) та продукти їх життєдіяльності, а також макроорганізми (рослини та тварини).

- психофізіологічні (фізичні і нервово-психічні перевантаження (розумове перенапруження, монотонність праці, перенапруження органів чуття, емоційні пере­вантаження).

Один і той же небезпечний і шкідливий виробничий чинник за природою своєї дії може належати одночасно до різних груп.

Дія окремих несприятливих чинників виробничого середовища чи трудового процесу може призвести до виробничої травми — порушення анатомічної цілісно­сті організму людини або його функцій внаслідок дії виробничих чинників.

Виробничі травми класифікують:

— за видом агента, що призвів до травмування — механічні, термічні, хімічні, променеві, електричні, комбіновані та ін.;

— за виробничими матеріальними причинами (носіями) травми — рухомі час­тини обладнання, готова продукція, відходи виробництва та ін.;

— за локалізацією травм — травми очей, голови, рук, ніг, тулуба;

— за ступенем тяжкості пошкоджень — легкі, тяжкі, смертельні;

— за технологічними операціями — вантажно-розвантажувальні роботи, пере­везення вантажів та ін.

Часто травма є наслідком нещасного випадку. Нещасний випадок на вироб­ництві — раптове погіршення стану здоров'я чи настання смерті працівника під час виконування ним трудових обов'язків внаслідок короткочасного (тривалістю не довше однієї робочої зміни) впливу небезпечного або шкідливого чинника.

Наслідком дії шкідливого виробничого чинника може бути і професійне захво­рювання — паталогічний стан людини, обумовлений надмірним напруженням орга­нізму або дією шкідливого виробничого чинника під час трудової діяльності.

Діагноз професійного захворювання ставиться з урахуван­ням характеристики умов праці, тривалості роботи працюючого за даною професією, професійного «маршруту» працівника, даних попередніх медичних огля­дів, результатів клініко-лабораторних та діагностичних досліджень.

Окрім професійних, на виробництві зараз відокремлюють групу, так званих, ви­робничо зумовлених захворювань — захворювань, перебіг яких ускладнюється умо­вами праці, а частота їх перевищує частоту у працівників, які не зазнають впливу певних професійних шкідливих чинників.

 

Дисципліна «Основи охорони праці» складається з чотирьох розділів:

— правові та організаційні питання охорони праці;

— основи фізіології, гігієни праці та виробничої санітарії;

—  основи техніки безпеки;

—  пожежна безпека.

Основна мета дисципліни — надати майбутнім фахівцям знання основ охо­рони праці, реалізація яких на практиці сприятиме покращенню умов праці, підви­щенню її продуктивності, запобіганню професійних захворювань, виробничого трав­матизму, аварій.

 

3. Основні законодавчі акти про охорону праці.

Законодавчими актами, що визначають основні положення про охорону праці, є загальні закони України, а також спеціальні законодавчі акти. До загальних законів належать: Конституція України, Закони України «Про охорону праці», «Про охорону здоров'я», «Про пожежну безпеку», «Про використання ядерної енергії та радіаційний захист», «Про забезпечення саніта­рного та епідемічного благополуччя населення», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захво­рювання, які спричинили втрату працездатності», Кодекс законів про працю України (КЗпП). Спеціальними законодавчими актами в галузі охорони праці є Державні нормативні акти про охорону праці, Державні стандарти, Системи стандартів безпеки праці, Будівельні норми та правила, Санітарні норми, Правила технічної експлуатації електроустановок споживачів та інші нормативні документи.

 

 

4. Основні положення закону України "Про охорону праці".

З набуттям незалежності Україна перша серед республік колишнього Союзу прийняла 14 жовтня 1992 року Закон України «Про охорону праці». Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян про охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відпо­відних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Специфічною особливістю українського Закону, що регламентує правову осно­ву охорони праці, є високий рівень прав і гарантій працівникам. Вперше в історії держави працівникам було надано право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища. Розширено права пра­цівників у соціальних гарантіях відшкодування збитків у випадку ушкодження їх здоров'я на виробництві. Передбачається нова система фінансування охорони праці, формування системи страхування від нещасних випадків і профзахворювань, поси­люється централізація планування. Договірне регулювання з питань охорони праці поставлено на високий рівень, передбачається значна участь громадських інституцій у цьому процесі. До позитивних моментів Закону України «Про охорону праці» безперечно на­лежить закріплення за державою функції нагляду за охороною праці. Колишній СРСР був єдиною у світі країною, де ця суто державна функція була покладена на громадську організацію в особі профспілок.

Держава виступає гарантом створення безпечних та нешкідливих умов праці для працівників підприємств, уста­нов, організацій усіх форм власності.

 

5. Основні принципи державної політики в галузі охорони праці.

В Законі України «Про охорону праці» задекларовані основні принципи держа­вної політики в галузі охорони праці:

— пріоритет життя і здоров'я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства;

— повна відповідальність роботодавця за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

— обов'язковий соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

— використання економічних методів управління охороною праці, проведення політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці;

— комплексне розв'язання завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань та з урахуванням інших напрямків економічної та соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища;

—  встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форм власності і видів їх діяльності;

— здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з охорони праці;

— співробітництво і проведення консультацій між роботодавцями та профспілками (представниками трудових колективів) при прийнятті рішень з охорони праці;

— міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо покращення умов і підвищення безпеки праці.

Для реалізації цих принципів було створено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності при Кабінеті Міністрів України, Держнаглядохоронпраці та його територіальні органи, Фонд соціального страхування від нещасних випадків, Національний науково-дослідний інститут охорони праці, навчально-методичний центр Держнаглядохоронпраці. Розроблені та реалізуються національна, галузеві, регіональні виробничі програми покращення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища. В обласних та районних державних адміністраціях діють відповідні ради з безпечної життєдіяльності, а в центральних та міських органах виконавчої влади функціонують підрозділи, що займаються питаннями охорони праці. Виходить щомісячний журнал «Охорона праці». Видаються норма­тивні акти, наочні посібники, навчальна, довідкова та інша література з охорони праці. При Держнаглядохоронпраці створюються комп'ютерні мережі, опрацьову­ються та впроваджуються автоматизовані інформаційні системи з найважливіших питань охорони праці.

 

 

6. Стимулювання охорони праці.

Економічне стимулювання охорони праці. До працівників підприємства можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу в здійс­ненні заходів щодо підвищення безпеки та покращення умов праці. Види заохочень визначаються колективним договором (угодою, трудовим договором).

Порядок пільгового оподаткування коштів, спрямованих на заходи щодо охоро­ни праці, визначається чинним законодавством про оподаткування.

Застосування штрафних санкцій до підприємств, організацій та уста­нов. За порушення нормативних актів про охорону праці, невиконання розпоря­джень посадових осіб органів державного нагляду з питань безпеки, гігієни праці І виробничого середовища підприємства, організації, установи можуть притягатись органами державного нагляду за охороною праці до сплати штрафу.

Конкретні розміри і порядок накладання штрафів визначаються законодавст­вом. Власник має право оскаржити в місячний строк рішення про стягнення штрафу в судовому порядку.

Відшкодування шкоди у разі ліквідації підприємства. У разі ліквідації підприємства відшкодування шкоди, заподіяної працівникам, іншим підприємствам або державі порушенням вимог щодо охорони праці, аваріями, нещасними випадками на виробництві та професійними захворюваннями, проводиться в порядку, передбаче­ному чинним законодавством.

 

7. Охорона праці жінок та підлітків.

Конституція України (ст. 24) на вищому законодавчому рівні закріпила рівність прав жінки і чоловіка. Разом з тим, трудове законодавство, враховуючи фізіологічні особливості організму жінки, інтереси охорони материнства і дитинства, встановлює спеціальні норми, що стосуються охорони праці та здоров'я жінок.

Відповідно до ст. 174 КЗпП забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по сані­тарному та побутовому обслуговуванню).

Забороняється також залучати жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для жінок норми. Міністерство охорони здоров'я Укра­їни 10 грудня 1993 року видало наказ № 241, яким встановлені граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками:

—  підіймання і переміщення вантажів при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на годину) — 10 кг;

— підіймання і переміщення вантажів постійно протягом робочої зміни — 7 кг.

Сумарна вага вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищувати: з робочої поверхні — 350 кг; з підлоги — 175 кг.

Залучення жінок до робіт у нічний час (з 22.00 до 6.00) не допускається, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід (ст. 175 КЗпП).

У законодавчих актах про охорону праці приділяється значна увага наданню пільг вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років. Таких жінок забороняється залучати до роботи у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні, а також направляти у відрядження (ст. 176 КЗпП). Крім цього, жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, не можуть залучати­ся до надурочних робіт або направлятися у відрядження без їх згоди (ст. 177 КЗпП). Вагітним жінкам, відповідно до медичного висновку, знижують норми виробітку, нор­ми обслуговування, або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих чинників, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою (ст. 178 КЗпП).

Відповідно до Закону України «Про відпустки» (ст. 17) на підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами тривалістю 126 календарних днів (70 днів до і 56 після пологів). Після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпу­стка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та додаткова неоплачувана відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею віку шести років. Час цих відпусток зараховується як у загальний, так і в безперервний стаж роботи і в стаж за спеціальністю (ст. 181 КЗпП).

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про відпустки» жінці, яка працює і має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, за її бажанням щорічно надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів без урахування вихідних.

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату за мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох; років. Звільняти жінок, які мають дітей віком до трьох (шести) років, з ініціатив власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, але з обов'язковим працевлаштуванням (ст. 184 КЗпП).

Держава враховує певні фізичні, фізіологічні та інші особливості неповнолітніх і виявляє турботу про здоров'я молодого покоління. Законодавче це закріплено, зокрема, в ст. 43 Конституції України. Законом України «Про охорону праці» забороняється застосування праці неповнолітніх, тобто осіб віком до вісімнадцяти років, важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах.

Забороняється, також залучати, неповнолітніх до підіймання і переміщення ре­чей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми пі­діймання і переміщення важких речей неповнолітніми затверджені МОЗ України від 22. 03. 1996р. №59.

Не допускається прийняття на роботу осіб молодше від шістнадцяти років. Однак, як виняток, можуть прийматися на роботу особи, які досягнули п'ятнадцяти років за згодою одного з батьків або особи, що його замінює. Для підготовки молоді до про­дуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, про­фесійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, яка не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з бать­ків або особи, що його замінює (ст. 188 КЗпП).

Забороняється залучати неповнолітніх до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні (ст. 192 КЗпП). Усі особи молодше від вісімнадцяти років приймають­ся на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному оглядові (ст. 191 КЗпП).

Для неповнолітніх у віці від 16 до 18 років встановлений скорочений 36-годинний робочий тиждень, а для п'ятнадцятирічних — 24-годинний. Заробітна плата пра­цівникам молодше від вісімнадцяти років при скороченій тривалості щоденної робо­ти виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при по­вній тривалості щоденної роботи (ст. 194 КЗпП).

Щорічні відпустки неповнолітнім надаються в літній час або, на їх бажання, в будь-яку іншу пору року (ст. 195 КЗпП). Тривалість такої відпустки один календар­ний місяць.

Звільнення неповнолітніх з ініціативи власника або уповноваженого ним орга­ну допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою районної (міської) комісії в справах неповнолітніх (ст. 198 КЗпП).

 

8. Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці.

ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГО НАГЛЯДУ ЗА ОХОРОНОЮ ПРАЦІ,

ЇХ ОСНОВНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ПРАВА

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці здійснюють:

— Державний комітет  України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду

(Держгірпромнгагляд);

— органи Головної державної інспекції з нагляду за ядерною безпекою Міністерства екології та природних ресурсів України;

— органи державного пожежного нагляду Державного департаменту пожежної безпеки Міністерства внутрішніх справ України;

— органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

Кожний із вищеперерахованих органів виконує функції в межах своїх повні важень, визначених положеннями про ці органи.

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про охо­рону праці здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих держанню адміністрацій і органів місцевого самоврядування та діють відповідно до положень що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Посадові особи органів державного нагляду за охороною праці (державні інспектори) мають право:

— безперешкодно в будь-який час відвідувати підконтрольні підприємства для: перевірки дотримання законодавства про охорону праці, одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали та інформацію з даних питань;

— надсилати керівникам підприємств, а також їх посадовим особам, керівникам структурних підрозділів Ради Міністрів Республіки Крим, місцевих Рад народних депутатів, міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, обов'язкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень і недо­ліків у галузі охорони праці;

— зупиняти експлуатацію підприємств, окремих виробництв, цехів, дільниць, робочих місць і обладнання до усунення порушень вимог щодо охорони праці, які створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих;

— притягати до адміністративної відповідальності працівників, винних у пору­шенні законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці;

— надсилати власникам, керівникам підприємств подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді, передавати в необхідних випадках матері­али органам прокуратури для притягнення їх до кримінальної відповідальності.

Посадові особи органів державного нагляду за охороною праці несуть відпові­дальність за виконання покладених на них обов'язків згідно з законодавством.

 

ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють: трудові колективи через обраних ними уповноважених; професійні спілки — в особі своїх виборних органів І представників.

Уповноважені трудових колективів з питань охорони праці, їх основні обов'язки і права

Інститут уповноважених трудових колективів з питань охорони праці створю­ється на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності, видів їх діяльності та чисельності працюючих для здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці. Діяльність уповноважених прово­диться на підставі Положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, яке розробляється відповідно до Типового положення і затвер­джується загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства.

Уповноважені з питань охорони праці обираються на загальних зборах (конфе­ренції) колективу підприємства або цеху, дільниці з числа досвідчених та ініціатив­них працівників на строк дії повноважень органу самоврядування трудового колек­тиву. Працівник, який згідно з посадовими обов'язками відповідає за організацію безпечних та нешкідливих умов праці, не може бути уповноваженим з питань охо­рони праці. Чисельність останніх визначається рішенням загальних зборів (конфе­ренції) трудового колективу залежно від конкретних умов виробництва та необхід­ності забезпечення безперервного громадського контролю за станом безпеки та умов праці в кожному виробничому підрозділі.

Свої обов'язки уповноважені з питань охорони праці виконують, як правило, в процесі виробництва, безпосередньо на своїй дільниці, зміні, бригаді. Уповноважені з питань охорони праці не рідше одного разу на рік звітують про свою роботу загальних зборах (конференції) трудового колективу, котрим вони обрані.

Відповідно до Типового положення, уповноважені з питань охорони праці, з метою створення безпечних і нешкідливих умов праці на виробництві, оперативного усунення виявлених порушень здійснюють контроль за:

—  виконанням вимог законодавчих та нормативних актів про охорону праці;

— забезпеченням працівників інструкціями, положеннями з охорони праці, діють у межах підприємства, та додержання їх вимог працівниками;

— своєчасним і правильним розслідуванням, документальним оформлення;, обліком нещасних випадків та професійних захворювань;

— використанням фонду охорони праці підприємства за його призначенню та інше.

Уповноважені з охорони праці можуть і повинні залучатися до розроблена розділу «Охорона праці» колективних договорів та угод, комплексних перспектив них планів з охорони праці, до роботи в комісіях з питань атестації робочих місць Вони беруть участь: у комісіях з розслідування професійних захворювань і нещасних випадків на виробництві, якщо потерпілий не є членом профспілки; у вирішенні питання про зниження розміру одноразової допомоги потерпілому від нещасного випадку в разі невиконання працівником вимог нормативних документів про охорону праці; розгляду факту наявності виробничої ситуації, небезпечної для здоров'я чи життя працівника або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища, у випадку відмови працівника виконувати з цих причин доручену йому роботу.

Уповноважені з охорони праці мають право:

— безперешкодно перевіряти стан безпеки і гігієни праці, додержання працівниками нормативних актів про охорону праці на об'єктах підприємства чи вироби чого підрозділу, колектив якого його обрав;

—  вносити в спеціально заведену для цього книгу обов'язкові для розгляду власником (керівником структурного підрозділу) пропозиції щодо усунення вияв них порушень;

— вимагати від майстра, бригадира чи іншого керівника виробничого підрозділу припинення роботи на робочому місці у разі створення загрози життю або здоров працюючих;

—  вносити пропозиції про притягнення до відповідальності працівників, порушують нормативні акти про охорону праці.

Гарантії для уповноважених з питань охорони праці щодо звільнення їх з роботи з ініціативи власника або притягнення до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності передбачається у колективному договорі. Уповноважений може бути відкликаний до закінчення терміну своїх повноважень у разі незадовільного їх знання тільки за рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу, як його обирав.

Повноваження і права профспілок у здійсненні контролю за додержанням законодавства про охорону праці

Законом України «Про охорону праці» на профспілки покладено чимало повно­важень у галузі охорони праці, виконання яких вони здійснюють через свої виборні органи та представників. Головною метою і завданням представників профспілок є захист прав та законних інтересів працівників у сфері охорони праці, надання їм практичної допомоги у вирішенні цих питань.

Права профспілкових комітетів багато в чому збігаються з правами уповноважених, але відповідно до Типового положення, перші мають ширші права.

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» представники профспілок беруть участь у вирішенні таких основних питань:

— в опрацюванні національної, галузевих і регіональних програм покращення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також відповідних угод. з питань покращення умов і безпеки праці;

— в опрацюванні державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці;

— в опрацюванні власником комплексних заходів для досягнення встановле­них нормативів з охорони праці;

— у розслідуванні нещасних випадків і профзахворювань, у тому числі спеці­альних розслідуваннях за участю фахівців з охорони праці вищих профорганів, у розробленні заходів щодо їх попередження;

—  у підготовці разом з власником подання про визначення і затвердження трудовим колективом порядку оплати та розмірів одноразової допомоги працівни­кам, які потерпіли на виробництві, а також про порядок зменшення цієї допомоги за наявності вини працівника у нещасному випадку;

— у розробленні пропозицій для включення їх в угоду з питань охорони праці колективного договору;

—  в організації соціального страхування від нещасних випадків та професій­них захворювань у порядку і на умовах, що визначаються законодавством і колектив­ним договором (угодою, трудовим договором);

— у визначенні Кабінетом Міністрів України порядку перегляду і збільшення тарифів на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та профе­сійних захворювань залежно від рівня виробничого травматизму і ступеня шкідливо­сті умов праці;

— у роботі комісій з питань охорони праці підприємств, з атестації посадових осіб на знання ними нормативних актів про охорону праці, з приймання в експлуа­тацію нових і реконструйованих об'єктів виробничого призначення на відповідність їх до вимог нормативних актів про охорону праці, з атестації робочих місць за умова­ми праці.

Безпосередніми виконавцями функцій профспілок на підприємствах, згідно з Законом України «Про охорону праці», є профспілковий комітет, його комісія з питань охорони праці, цехові комітети, профгрупи і громадські інспектори з охоро­ни праці. Функції і обов'язки цих громадських формувань і їх права викладені у відповідних положеннях, затверджених президією Федерації профспілок України від 20 вересня 1994 р.

Оскільки зміст роботи громадських інспекторів профспілкових комітетів т уповноважених з питань охорони праці трудових колективів багато в чому збігаються, то розгляд даного питання опускається, так як воно щодо уповноважених до сить детально висвітлене в попередній частині підрозділу.

Підтвердженням сказаного може слугувати і той факт, що відповідно до Типового положення про роботу уповноважених трудових колективів, останні можуть бути одночасно і представниками профспілок з питань охорони праці. В той же час за рішенням трудового колективу обов'язки уповноважених можуть бути покладені на громадських інспекторів з охорони праці профспілок. Разом з тим, необхідні зазначити, що профспілковий комітет має дещо ширші права. Зокрема, він має прав внести власнику, державним органам управління подання з будь-якого питання охорони праці та домагатися від них аргументованої відповіді. Більше того, відповідно д ст. 45 КЗпП на вимогу профспілкового комітету, який підписав за дорученням трудового колективу колективний договір, власник або уповноважений ним орган повинне розірвати трудовий договір (контракт) з будь-яким керівником або усунути його і займаної посади, якщо він порушує законодавство про працю і не виконує заходи вимоги колективного договору, в тому числі і з питань охорони праці.

Значна роль профспілкових комітетів щодо профілактики травматизму та професійних захворювань. На засіданнях своїх колективних органів вони розглядаю? причини нещасних випадків, особливо з важкими наслідками і дають принципову оцінку діяльності власника щодо підвищення рівня безпеки праці на виробництв Важливою функцією профспілкового комітету є захист інтересів членів профспілки та інших працівників (на їх прохання) при розгляді конфліктних ситуацій з будь яких питань охорони праці.

 

10. Управління безпекою праці.

Основна мета системи управління охорони праці.

У теперішній час в Україні здійснюються соціально-політичні та соціально-економічні реформи. Наша країна переживає етап відмирання централізовано-розподільних форм господарювання і народження економічних відносин у сфері праці, притаманних соціально-ринковій моделі управління. При цьому, природно, змінюються ролі й функції основних суб'єктів підприємницької діяльності: держави, роботодавця і працівника. Цей процес неминуче охоплює й охорону праці — невід'ємну частину будь-якого виробництва, а відтак і систему управління охороною праці.

 

В сучасних умовах виникає 3 центри управління охороною праці: державне управління (не адміністративне); управління з боку роботодавця (власника підприємства); управління з боку працівників підприємства.

Держава створює законодавчу базу з питань охорони праці; комплекс інспекцій, що здійснюють нагляд за виконанням прийнятих нормативно-правових актів про охорону праці; інфраструктуру виробничо-технічного, інформаційного, наукового та фінансового забезпечення діяльності в галузі охорони праці.

Роботодавець (власник підприємства) економічно зацікавлений в тому, щоб люди, які працюють на його підприємстві не травмувались та не хворіли, і тому забез­печує виконання нормативно-правових актів про охорону праці. Окрім того, меха­нізм соціального страхування передбачає збільшення страхового внеску, якщо на підприємстві зростає травматизм та профзахворювання працівників. Істотне значення у системі управління охороною праці на підприємстві відіграють громадські інсти­туції в особі профспілок, уповноважених трудових колективів та комісії з питань охорони праці.

Працівники повинні відповідально ставитись до охорони праці, знати та викону­вати вимоги, визначені нормативною документацією. В сучасних умовах кожному працівнику необхідно постійно підтримувати високий фізичний, психологічний та фаховий рівень, програмувати шляхи здорового довголіття, запобігати виникненню випадків травматизму та профзахворювань. Інакше у працівника буде значно менше шансів отримати роботу на ринку праці.

Отже, у сучасних ринкових умовах лише комплексне управління охороною пра­ці з боку держави, роботодавця та працівників здатне забезпечити підвищення ефек­тивності у цій сфері. З цією метою на підприємстві, з ураху­ванням його особливостей, розробляється система управління охороною праці.

Система управління охороною праці (СУОП) — це сукупність органів управ­ління підприємством, які на підставі комплексу нормативної документації проводять цілеспрямовану, планомірну діяльність щодо здійснення завдань і функцій управлін­ня з метою забезпечення здорових, безпечних і високопродуктивних умов праці, запобігання травматизму та профзахворювань, а також додержання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону праці.

В спрощеному вигляді будь-яку систему управління (керування) можна підроз­ділити на дві підсистеми: таку, що управляє і таку, якою управляють. В свою чергу, у системі управління виділяють об'єкт, яким управляють та орган, який здійснює таке управління.

До основних функцій управління охороною праці належать:

— прогнозування і планування робіт, їх фінансування;

— організація та координація робіт;

—  облік показників стану умов і безпеки праці;

—  аналіз та оцінка стану умов і безпеки праці;

Основні завдання управління охороною праці:

—  навчання працівників безпечним методам праці та пропаганда питань охо­рони праці;

— забезпечення безпеки технологічних процесів, виробничого устаткування, будівель і споруд;

—  нормалізація санітарно-гігієнічних умов праці;

— забезпечення працівників засобами колективного та індивідуального захисту;

—  забезпечення оптимальних режимів праці та відпочинку;

— організація лікувально-профілактичного та санітарно-побутового обслугову­вання працівників;

—  професійний відбір працівників з окремих професій;

—                     удосконалення нормативної бази підприємства з питань охорони праці.

 

9. Планування роботи з охороною праці та фінансування.

Функція планування, в основі якої лежить прогнотичний аналіз, має вирішальне значення в системі управління охороною праці. Планування роботи з охорони праці поділяється на перспективне, поточне та оперативне.

Перспективне планування охоплює найбільш важливі, трудомісткі й довгостро­кові за терміном виконання заходи з охорони праці, виконання яких, як правило, вимагає сумісної роботи кількох підрозділів підприємства. Можливість виконання заходів перспективного плану повинна бути підтверджена обґрунтованим розрахун­ком необхідного матеріально-технічного забезпечення і фінансових витрат із зазна­ченням джерел фінансування. Основною формою перспективного планування робо­ти з охорони праці є розроблення комплексного плану підприємства (на 3—5 років) щодо покращення стану охорони праці.

Поточне планування здійснюється у межах календарного року шляхом розроблен­ня та включення відповідних заходів до розділу «Охорона праці» колективного договору.

Оперативне планування роботою з охорони праці здійснюється за підсумками контролю стану охорони праці в структурних підрозділах і на підприємстві в цілому або перевірок органів державного нагляду. Оперативні заходи щодо усунення вияв­лених недоліків зазначаються у наказі роботодавця.

Функція СУОП щодо організації та координації робіт передбачає форму­вання органів управління охороною праці на всіх рівнях управління і всіх стадіях виробничого процесу, визначення обов'язків, прав, відповідальності та порядку взає­модії осіб, що приймають участь у процесі управління, а також прийняття та виконан­ня відповідних рішень.

 

11. Обов’язки власника і працівника.

Обов'язки роботодавця щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці. Власник зобов'язаний створити в кожному структурному підрозділі і на робо­чому місці умови праці відповідно до вимог нормативних актів, а також забезпечити додержання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону праці.

У разі виникнення на підприємстві надзвичайних ситуацій і нещасних випад­ків власник зобов'язаний вжити термінових заходів для допомоги потерпілим, залу­чити при необхідності професійні аварійно-рятувальні формування.

Обов'язки працівника виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці. Працівник зобов'язаний:

— знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами вироб­ництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;

— додержувати зобов'язань щодо охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором) та правилами внутрішнього трудового роз­порядку підприємства;

—                     проходити у встановленому порядку попередні та періодичні медичні огляди.

Обов'язкові медичні огляди працівників певних категорій. Власник зобов'язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному відборі, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року.

 

12. Основні трудові права працівників.

Права громадян на охорону праці при укладанні трудового договору.

Умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законо­давчим та іншим нормативним актам про охорону праці, що діють в Україні.

При укладанні трудового договору громадянин має бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих чинників, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про його права та пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.

Права працівників на охорону праці під час роботи на підприємстві. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індиві­дуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці.

Працівник має право відмовитись від дорученої роботи, якщо створилася вироб­нича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточу­ють, і навколишнього природного середовища.

Соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захво­рювань. Усі працівники підлягають обов'язковому соціальному страхуванню власни­ком від нещасних випадків і професійних захворювань. Страхування здійснюється в порядку і на умовах, що визначаються законодавством і колективним договором (угодою, трудовим договором).

Права працівників на пільги та компенсації за важкі та шкідливі умови праці. Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робо­чого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги та компенсації, що надаються в передбаченому законом порядку.

 

13.Регулювання трудових відносин.

Трудовий договір укладається між адміністрацією та працівниками підприємства. Він складається на підставі закоконодавчих актів. При укладанні договору представником від адміністрації  є директор, а від працівників – уповноважений (від профспілки або уповноважений від ради трудового колективу (голова ради). Колективний договір укладається  на 1 рік. При змінах в законодавстві змінюються відповідні пункти. Розділ «Охорона праці» в колективному договорі включає такі питання: зобов'язання адміністрації, зобов'язання профспілкових організацій, спільні зобов'язання профспілкової організації працівників освіти і нау­ки та адміністрації.

Фонд охорони праці складається на підприємстві в такому розмірі: для державних підприємств - 0,2% від фонду оплати праці, а для решти підприємств – 0,5% від доходу підприємства. Цей фонд використовується для виконання комплексних заходів з охорони праці, перебачених в розділі «Охорона праці» колективного договору.

Регулювання трудових відносин включають в себе:

-          порядок прийняття на роботу,

-  ознайомлення працівника з колективним договором, з Законом «Про охорону праці», з режимом роботи, з «Положенням про оплату праці», «Положенням про відпустки», про соціальні пільги та компенсації тощо.

-  ознайомлення зі шкідливими та небезпечними умовами праці, при чому при прийнятті на роботу з підвищеною небезпекою ознайомлення зі шкідливими та небезпечними умовами праці проводиться під підпис;

-  ознайомлення з порядком проходження попередніх та періодичних медичних оглядів, для працівників певних категорій.

-  ознайомлення з порядком розслідування нещасних випадків, профзахворювань та аварій на виробництві.

 

14. Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці.

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» за порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці і представників професійних спілок винні працівники притягаються до дисциплінарної, адміністратив­ної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно із законодавством.

Дисциплінарна відповідальність полягає у накладанні дисциплінарних, стягнень, передбачених чинним законодавством. Відповідно до ст. 147 КЗпП встановлено такі дисциплінарні стягнення: догана, звільнення з роботи. Право накладати дисциплінарні стягнення на працівників має орган, який користується правом при­йняття на роботу цього працівника. Дисциплінарне стягнення може бути накладене за ініціативою органів, що здійснюють державний і громадський контроль за охоро­ною праці. За кожне порушення може бути застосоване лише одне дисциплінарне' стягнення. При обранні дисциплінарного стягнення необхідно враховувати ступінь | тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчиненої проступок, попередню роботу працівника.

Адміністративна відповідальність накладається на посадових осіб, винних у порушеннях законодавства про охорону праці у вигляді грошового штрафу. Право накладати адміністративні стягнення з причин, зазначених у Законі України «Про охорону праці» мають службові особи Держнаглядохоронпраці. Максимальні розмі­ри та види штрафів, що можуть бути накладені службовими особами Держнаглядохоронпраці, визначаються чинним законодавством. Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушен­ня шістнадцятирічного віку.

Матеріальна відповідальність включає відповідальність як працівника, так і власника (підприємства). У ст. 130 КЗпП зазначається, що працівники несуть мате­ріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству (установі) через порушен­ня покладених на них обов'язків, у тому числі, і внаслідок порушення правил охорони праці. Матеріальна відповідальність встановлюється лише за пряму дійсну шкоду і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству (установі) винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується пев­ною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди. Матеріальна відповідальність може бути накладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відпо­відальності. Власник підприємства (установи) або уповноважена ним особа (орган) несе матеріальну відповідальність за заподіяну шкоду працівникові незалежно від наявності вини, якщо не доведе, що шкода заподіяна внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Кримінальна відповідальність настає, якщо порушення вимог законодавст­ва та інших нормативних актів про охорону праці створило небезпеку для життя або здоров'я громадян. Суб'єктом кримінальної відповідальності з питань охорони праці може бути будь-яка службова особа підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадянин — власник підприємства чи уповноважена ним особа. Кримінальна відповідальність визначається в судовому порядку.

15. Служба охорони праці підприємства.

Згідно з Законом України «Про охорону праці» служба охорони праці створю­ється власником або уповноваженим ним органом на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та видів їх діяльності для організації виконання правових, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, соціально-еконо­мічних і лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на запобігання нещасних випадків, професійних захворювань і аварій в процесі праці.

Власник з урахуванням специфіки виробництва опрацьовує та затверджує Положення про службу охорони праці підприємства (установи, організації) керую­чись Типовим положенням, розробленим та затвердженим Держнаглядохоронпраці Відповідно до Типового положення служба охорони праці створюється на підприєм­ствах з числом працюючих 50 і більше чоловік. В інших випадках функції цієї служби можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які пройшли перевірку знань з охорони праці. В установах, організаціях неви­робничої сфери та в навчальних закладах власниками також створюються служби охорони праці.

Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо керівникові підприєм­ства. За своїм посадовим становищем та умовами оплати праці керівник служби охорони праці прирівнюється до керівників основних виробничо-технічних служб підприємства. Служба охорони праці може функціонувати як самостійний структурний підрозділ або у вигляді групи спеціаліс­тів чи одного спеціаліста, у тому числі за сумісництвом. Служба охорони праці фор­мується із спеціалістів, які мають вищу освіту та стаж роботи за профілем виробницт­ва не менше 3 років. Спеціалісти з середньою спеціальною освітою приймаються в службу охорони праці у виняткових випадках.

Працівники служби охорони праці мають право видавати керівникам установ, підприємств, організацій та їх структурних підрозділів обов'язкові для виконання приписи щодо усунення наявних недоліків. Припис спеціаліста з охорони праці, утому числі про зупинення робіт, може скасувати в письмовій формі лише посадова особа, якій підпорядкована служба охорони праці. Ліквідація служби охорони праці допускається тільки в разі ліквідації підприємства.

Служба охорони праці вирішує завдання:

— забезпечення безпеки виробничих процесів, устаткування, будівель і споруд;

— забезпечення працівників засобами індивідуального та колективного захисту;

— професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охо­рони праці, пропаганди безпечних методів праці;

—  вибору оптимальних режимів праці й відпочинку працівників;

—                 професійного відбору виконавців для визначених видів робіт.

Служба охорони праці виконує такі основні функції:

— опрацьовує ефективну цілісну систему управління охороною праці;

— проводить оперативно-методичне керівництво роботою з охорони праці;

— складає разом зі структурними підрозділами підприємства комплексні захо­ди щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також розділ «Охорона праці» у колективному договорі;

— проводить для працівників вступний інструктаж з питань охорони праці;

—  готує проекти наказів та розпоряджень з питань охорони праці, загальних для всього підприємства;

— розглядає факти наявності виробничих ситуацій, небезпечних для життя чи здоров'я працівників або людей, які їх оточують, і навколишнього природного середо­вища, у випадку відмови з цих причин працівників від виконання дорученої їм роботи;

організовує: забезпечення працюючих правилами, стандартами, нормами, положеннями, інструкціями та іншими нормативними актами з охорони праці; пас­портизацію цехів, дільниць, робочих місць щодо відповідності їх до вимог охорони праці; облік, аналіз нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, а також шкоди від цих подій; підготовку статистичних звітів підприємства з питань охоро­ни праці; розробку перспективних та поточних планів роботи підприємства щодо створення безпечних та нешкідливих умов праці; роботу методичного кабінету охорони праці, пропаганду безпечних та нешкідливих умов праці; допомогу комісії з питань охорони праці підприємства в опрацюванні необхідних матеріалів та реалізації її рекомендацій; підвищення кваліфікації і перевірку знань посадових ; осіб з питань охорони праці;

бере участь у: розслідуванні нещасних випадків та аварій; формуванні фонду охорони праці підприємства і розподілі його коштів; роботі комісії з питань охорони праці підприємства; роботі комісії по введенню в дію закінчених будівництвом, реконструкцією або технічним переозброєнням об'єктів виробничого та соці­ального призначення, відремонтованого або модернізованого устаткування; розробці положень, інструкцій, інших нормативних актів про охорону праці, що діють у межах г підприємства; роботі постійно діючої комісії з питань атестації робочих місць за умовами праці;

контролює: дотримання чинного законодавства, міжгалузевих, галузевих та інших нормативних актів, виконання працівниками посадових інструкцій з питань охо­рони праці; виконання приписів органів державного нагляду, пропозицій та подань уповноважених трудових колективів і профспілок з питань охорони праці, використан­ня за призначенням коштів фонду охорони праці; своєчасне проведення навчання та інструктажів працюючих, атестації та переатестації з питань безпеки праці посадових осіб та осіб, які виконують роботи підвищеної небезпеки, а також дотримання вимог безпеки при виконанні цих робіт; забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту, лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчови­ми продуктами, мийними засобами, санітарно-побутовими приміщеннями; використання праці неповнолітніх, жінок та інвалідів згідно з діючим законодавством; проходження попереднього і періодичних медичних оглядів працівників; виконання заходів, наказів, розпоряджень з питань охорони праці, а також заходів щодо усунення причин нещас­них випадків і аварій, які визначені у актах розслідування;

Спеціалісти служби охорони праці мають право:

— представляти підприємство в державних та громадських установах при роз­гляді питань охорони праці;

—  безперешкодно в будь-який час відвідувати виробничі об'єкти, структурні підрозділи підприємства, зупиняти роботу виробництв, дільниць, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва у разі порушень, які створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих;

—  одержувати від посадових осіб необхідні відомості, документи і пояснення з питань охорони праці;

— перевіряти стан безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на об'єк­тах підприємства, видавати керівникам перевіреного об'єкта, цеху, виробництва обо­в'язковий для виконання припис;

—  вимагати від посадових осіб відсторонення від роботи працівників, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань з охорони пращ, не мають допуск;- до відповідних робіт або порушують нормативні акти про охоро­ну праці;

— надсилати керівникові підприємства подання про притягнення до відповідаль­ності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці;

— порушувати клопотання про заохочення працівників, які беруть активну участь у підвищенні безпеки та покращенні умов праці.

 

16. Типове положення про службу охорони праці.

В Типовому положенні про службу охорони праці, затвердженому наказом Держгірпромнагляд України, передбачені загальні положення, функції служби охорони праці, відповідальність спеціаліста служби охорони праці.

У відповідності з Законом України «Про охорону праці» (стаття №15) служба охорони праці створюється для організації виконання правових, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, соціально-економічних і лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на попередження нещасних випадків, професійних захворювань і аварій протягом року.

На підставі Типового положення про службу охорони праці на підприємстві розробляється  положення «Про службу охорони праці».

17. Трикратний (трьохступеневий) оперативний контроль.

Адміністративно-громадський трьохступеневий контроль проводиться на трьох рівнях (ступенях). На першому рівні контролю начальник виробничої дільниці (май­стер) спільно з громадським інспектором профгрупи щоденно перевіряють стан охо­рони праці на виробничій дільниці. На другому рівні — начальник цеху спільно з громадським інспектором та спеціалістами відповідних служб цеху (механік, елек­трик, технолог) два рази в місяць (згідно із затвердженим графіком) перевіряють стан охорони праці в цеху. На третьому рівні контролю щомісячно (згідно із затвер­дженим графіком) комісія підприємства під головуванням керівника (головного ін­женера) перевіряє стан охорони праці в цілому на підприємстві. До складу комісії входять: керівник служби охорони праці, голова комісії з охорони праці (або представ­ник профкому), керівник медичної служби, працівник пожежної охорони та головні спеціалісти підприємства (технолог, механік, енергетик). Результати роботи комісії фіксуються в журналі трьохступеневого контролю і розглядаються на нараді. За результатами наради видається наказ по підприємству.

18. Навчання з питань охорони праці при прийнятті на роботу і в процесі роботи.

Навчання та систематичне підвищення рівня знань працівників, населення Укра­їни з питань охорони праці — один з основних принципів державної політики в галузі охорони праці, фундаментальна основа безпеки праці та необхідна умова удосконалення управління охороною праці і забезпечення ефективної профілактичної роботи щодо запобігання аварій і травматизму на виробництві.

Основним нормативним актом, що встановлює порядок та види навчання, а також форми перевірки знань з охорони праці є ДНАОП 0.00-4.12-99 «Типове положення про навчання з питань охорони праці». Даний нормативний документ спрямований на реалізацію в Україні системи безперервного навчання з питань охорони праці, яка проводиться з працівниками в процесі трудової діяльності, а також з учнями, вихованцями та студентами закладів освіти.

Вимоги Типового положення є обов'язковими для виконання усіма центральни­ми і місцевими органами виконавчої влади, асоціаціями, концернами, корпораціями, іншими об'єднаннями, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та видів діяльності.

На підприємствах на основі Типового положення з урахуванням специфіки виробництва та вимог державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці, розробляються і затверджуються наказом керівника відповідні поло­ження підприємств та формуються плани-графіки проведення навчання і перевірки знань працівників з охорони праці, з якими вони повинні бути ознайомлені. Відпо­відальність за організацію цієї роботи на підприємстві покладається на його керівни­ка, а в структурних підрозділах — на керівників цих підрозділів. Контроль за її своєчасним проведенням здійснює служба охорони праці або працівники, на яких покладені ці обов'язки.

Працівники підприємств при прийнятті на роботу і періодично в процесі роботи, а вихованці, учні і студенти під час навчально-виховного процесу повинні проходити навчання і перевірку знань згідно з вимогами Типового положення. До­пуск до роботи (виконання навчальних практичних завдань) без навчання і перевір­ки знань з питань охорони праці забороняється.

Контроль за дотриманням Типового положення про навчання з охорони праці здійснюють органи державного нагляду за охороною праці та служба охорони праці центральних та місцевих органів виконавчої влади.

 

НАВЧАННЯ З ПИТАНЬ ОХОРОНИ ПРАЦІ ПРИ ПРИЙНЯТТІ НА РОБОТУ І В ПРОЦЕСІ РОБОТИ

Організація навчання і перевірки знань з питань охорони праці працівників при підготовці, перепідготовці, підвищенні кваліфікації на підприємстві здійснюють працівники служби кадрів або інші спеціалісти, яким, керівником підприємства, доручена організація цієї роботи. Підготовка працівників для виконання робіт з підвищеною небезпекою здійснюється тільки в закладах освіти, які одержали в установленому порядку ліцензію МОН України та дозвіл Держнаглядохоронпраці на проведення такого навчання. Для решти робіт підготовка, перепідготовка працівників за профе­сіями можуть здійснюватися як в закладах освіти, так і на підприємстві. Навчальні плани та програми підготовки повинні передбачати теоретичне та практичне (виро­бниче) навчання з курсу «Охорона праці».

На підприємствах для перевірки знань працівників з питань охорони праці наказом керівника створюються постійнодіючі комісії. Перед перевіркою знань на підприємстві організовуються заняття: лекції, семінари та консультації. Перевірка знань працівників з питань охорони праці проводиться за тими нормативними акта­ми про охорону праці, додержання яких входить до їх службових обов'язків. Формою перевірки знань є іспит, який проводиться за екзаменаційними білетами у вигляді усного опитування або шляхом тестування на автоекзаменаторі з наступним усним опитуванням. Результати перевірки знань працівників з питань охорони праці оформ­ляються відповідним протоколом. Працівникам, які при перевірці знань виявили задовільні результати, видаються посвідчення, а при незадовільних результатах — працівник повинен протягом одного місяця пройти повторне навчання та повторну перевірку знань. При незадовільних результатах повторної перевірки знань питання щодо працевлаштування працівника вирішується згідно з чинним законодавством.

Навчання і перевірка знань з питань охорони праці посадових осіб і спеціалістів відповідно до ДНАОП 0.00-8.01-93 проводиться до початку виконання ними своїх обов'язків, а також періодично, один раз на три роки. Тематичний план і програма навчання цієї категорії працівників складаються на основі типового тематичного плану і програми та з урахуванням вимог охорони праці для конкретних галузей і виробництв.

Заступники керівників (на яких покладені обов'язки з управління охороною праці) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, державних адмі­ністрацій усіх рівнів, концернів, корпорацій та інших об'єднань підприємств, спеціалі­сти служби охорони праці, керівники та викладачі кафедр охорони праці вищих закладів освіти, галузевих і регіональних навчальних центрів з охорони праці та інші проходять навчання та перевірку знань у Національному науково-дослідному інституті охорони праці.

Посадові особи і спеціалісти, зазначені в додатку 4 Типового положення, про­ходять навчання з питань охорони праці в галузевих (відомчих) навчальних закла­дах, які в установленому порядку одержали дозвіл органів Держнаглядохоронпраці на проведення відповідного навчання. Інші посадові особи і спеціалісти проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці стосовно робіт, що входять до їх функціональних обов'язків, до початку роботи, а також періодично раз на три роки безпосередньо на підприємстві.

Посадові особи і спеціалісти невеликих підприємств, де немає можливості провести навчання безпосередньо на підприємстві та створити комісію з перевірки знань з питань охорони праці, а також приватні підприємці, що використовують найману працю, проходять навчання та перевірку знань у навчальних закладах, які отримали відповідний дозвіл органів Держнаглядохоронпраці. Посадові особи і спеціалісти, які при перевірці знань виявили незадовільні знання, повинні протя­гом одного місяця пройти повторне навчання та повторну перевірку знань з питань охорони праці.

За певних обставин (введення в експлуатацію нового устаткування, призна­чення на іншу посаду, на вимогу працівника держнагляду за охороною праці) посадо­ві особи і спеціалісти можуть проходити позачергове навчання та перевірку знань з питань охорони праці.

Керівники підприємств, виробничих та науково-виробничих об'єднань, а також посадові особи цехів, дільниць, виробництв, де сталася техногенна аварія чи катастро­фа, повинні протягом місяця пройти позачергове навчання та перевірку знань а пи­тань охорони праці.

Посадові особи і спеціалісти, в службові обов'язки яких входить безпосереднє виконання робіт підвищеної небезпеки (ДНАОП 0.00-8.02-93) та робіт, що потребу­ють професійного відбору (ДНАОП 0.03-8.06-94), при прийнятті на роботу проходять на підприємстві попереднє спеціальне навчання і перевірку знань з питань охорони праці стосовно конкретних виробничих умов, а надалі — періодичні перевірки знань у строки, встановлені відповідними нормативними актами про охорону праці, але не рідше одного разу на рік.

Програми попереднього спеціального навчання розробляються відповідними службами підприємств з урахуванням конкретних виробничих умов і відповідних їм чинних нормативних актів про охорону праці та затверджуються їх керівниками.

19. Інструктажі з питань охорони праці (коротка їх характеристика).

За характером і часом проведення інструктажі з питань охорони праці поділя­ються на вступний, первинний, повторний, позаплановий та цільовий. Вступний інструктаж проводиться:

—  з усіма працівниками, яких приймають на постійну або тимчасову роботу, незалежно від освіти, стажу роботи та посади;

— з працівниками інших організацій, які прибули на підприємство і беруть безпо­середню участь у виробничому процесі або виконують інші роботи для підприємства,

— з учнями та студентами, які прибули на підприємство для проходження вироб­ничої практики;

— у разі екскурсії на підприємство;

— з усіма вихованцями, учнями, студентами та іншими особами, які навчаються в середніх, позашкільних, професійно-технічних, вищих закладах освіти при оформ­ленні або зарахуванні до закладу освіти.

Первинний інструктаж проводиться до початку роботи безпосередньо на робочому місці з працівником:

— новоприйнятим (постійно чи тимчасово) на підприємство;

— який переводиться з одного цеху виробництва до іншого;

— який буде виконувати нову для нього роботу;

— з відрядженим працівником, який бере безпосередню участь у виробничому процесі на підприємстві.

Проводиться з вихованцями, учнями та студентами середніх, позашкільних, про­фесійно-технічних, вищих закладів освіти:

—  на початку занять у кожному кабінеті, лабораторії, де навчальний процес пов'язаний з небезпечними або шкідливими хімічними, фізичними, біологічними чин­никами, у гуртках, перед уроками трудового навчання, фізкультури, перед спортивними змаганнями, вправами на спортивних снарядах, при проведенні заходів за межами території закладів освіти;

— перед виконанням кожного навчального завдання, пов'язаного з використан­ням різних механізмів, інструментів, матеріалів;

— на початку вивчення кожного нового предмета (розділу, теми) навчального плану (програми) — із загальних вимог безпеки, пов'язаних з тематикою і особливо­стями проведення цих занять.

Повторний інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці в терміни, визначені відповідними чинними галузевими нормативними актами або керівником підприємства з урахуванням конкретних умов праці, але не рідше:

—  на роботах з підвищеною небезпекою — 1 раз на три місяці;

— для решти робіт — 1 раз на шість місяців.

Позаплановий інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці:

— при введенні в дію нових або переглянутих нормативних актів про охорону праці, а також при внесенні змін та доповнень до них;

— при зміні технологічного процесу, заміні або модернізації устаткування, при­ладів та інструментів, вихідної сировини, матеріалів та інших чинників, що вплива­ють на стан охорони праці;

— при порушеннях працівниками вимог нормативних актів про охорону пращ, що можуть призвести або призвели до травм, аварій, пожеж;

— при виявленні особами, які здійснюють державний нагляд і контроль за охоро­ною праці, незнання вимог безпеки стосовно робіт, що виконуються працівником;

— при перерві в роботі виконавця робіт більш ніж на ЗО календарних днів — для робіт з підвищеною небезпекою, а для решти робіт — понад 60 днів;

— з вихованцями, учнями, студентами — в кабінетах, лабораторіях, майстернях при порушеннях ними вимог нормативних актів про охорону праці, що можуть при­звести або призвели до травм, аварій, пожеж.

Цільовий інструктаж проводиться з працівниками:

— при виконанні разових робіт, непередбачених трудовою угодою;

— при ліквідації аварії, стихійного лиха;

— при проведенні робіт, на які оформлюються наряд-допуск, розпорядження або

інші документи.

Проводиться з вихованцями, учнями, студентами закладу освіти в разі організа­ції масових заходів (екскурсії, походи, спортивні заходи).

Порядок проведення інструктажів для працівників

Усі працівники, яких приймають на постійну чи тимчасову роботу і при подаль­шій роботі, повинні проходити на підприємстві навчання в формі інструктажів з питань охорони праці, подання першої допомоги потерпілим від нещасних випадків, а також з правил поведінки та дій при виникненні аварійних ситуацій, пожеж і стихійних лих.

 

20. Порядок проведення вступного інструктажу з охорони праці.

Вступний інструктаж проводиться спеціалістом служби охорони праці, а в разі відсутності на підприємстві такої служби — іншим фахівцем, на якого наказом по підприємству покладено ці обов'язки.

Вступний інструктаж проводиться в кабінеті охорони праці або в приміщенні, що спеціально для цього обладнано, з використанням сучасних технічних засобів навчання, навчальних та наочних посібників за програмою, розробленою службою охорони праці з урахуванням особливостей виробництва. Програма та тривалість інструктажу затверджуються керівником підприємства. Орієнтовний перелік питань для складання програми вступного інструктажу визначений Типовим положенням.

Запис про проведення вступного інструктажу робиться в журналі реєстрації вступного інструктажу, який зберігається в службі охорони праці або в працівника, що відповідає за проведення вступного інструктажу, а також у документі про прий­няття працівника на роботу.

 

21. Порядок проведення первинного інструктажу з охорони праці.

Первинний інструктаж проводиться індивідуально або з групою осіб одного фаху за діючими на підприємстві інструкціями з охорони праці відповідно до вико­нуваних робіт, а також з урахуванням вимог орієнтовного переліку питань первинно­го інструктажу визначених Типовим положенням.

22. Порядок проведення повторного інструктажу з охорони праці.

Повторний інструктаж проводиться індивідуально з окремим працівником або з групою працівників, які виконують однотипні роботи, за обсягом і змістом переліку питань первинного інструктажу.

23. Порядок проведення позапланового інструктажу з охорони праці.

Позаплановий інструктаж проводиться індивідуально з окремим працівни­ком або з групою працівників одного фаху. Обсяг і зміст позапланового інструктажу визначаються в кожному окремому випадку залежно від причин і обставин, що спри­чинили потребу його проведення.

24. Порядок проведення цільового інструктажу з охорони праці.

Цільовий інструктаж: проводиться індивідуально з окремим працівником або з групою працівників. Обсяг і зміст цільового інструктажу визначаються залежно від виду робіт, що виконуватимуться.

 

Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі проводить безпосередній керівник робіт (начальник виробництва, цеху, дільниці, майстер) і завершують­ся вони перевіркою знань у вигляді усного опитування або за допомогою технічних засобів, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів праці. Знання перевіряє особа, яка проводила інструктаж.

При незадовільних результатах перевірки знань, умінь і навичок щодо безпечного виконання робіт після первинного, повторного чи позапланового інструктажів для працівника протягом 10 днів додатково проводяться інструктаж і повторна пере­вірка знань. При незадовільних результатах і повторної перевірки знань питання щодо працевлаштування працівника вирішується згідно з чинним законодавством.

При незадовільних результатах перевірки знань після цільового інструктажу допуск до виконання робіт не надається. Повторна перевірка знань при цьому не дозволяється.

Про проведення первинного, повторного, позапланового та цільового інструктажів та про допуск до роботи особою, якою проводився інструктаж, вноситься запис до журналу реєстрації інструктажів з питань охорони праці. При цьому обов'язкові підписи як того, кого інструктували, так і того, хто інструктував. Сторінки журналу реєстрації інструкта­жів повинні бути пронумеровані, журнали прошнуровані і скріплені печаткою.

У разі виконання робіт, що потребують оформлення наряду-допуску, цільовий інструктаж реєструється в цьому наряді-допуску, а в журналі реєстрації інструкта­жів — не обов'язково.

Перелік професій та посад працівників, які звільняються від первинного, повтор­ного та позапланового інструктажів, затверджується керівником підприємства за погодженням з державним інспектором по нагляду за охороною праці. До цього переліку можуть бути зараховані працівники, участь у виробничому процесі яких не пов'язана з безпосереднім обслуговуванням обладнання, застосуванням приладів та інструментів, збереженням або переробкою сировини, матеріалів.

 

25. Стажування та допуск працівників до роботи.

Новоприйняті на підприємство працівники після первинного інструктажу на робочому місці до початку самостійної роботи повинні під керівництвом досвідчених, кваліфікованих фахівців пройти стажування протягом 2—15 змін або дублювання протягом не менше ніж шість змін.

Допуск до стажування (дублювання) оформлюється наказом (розпоряджен­ням) по підприємству (структурному підрозділу), в якому визначаються тривалість стажування (дублювання) та вказується прізвище відповідального працівника. Перелік посад і професій працівників, які повинні проходити стажування (дублю­вання), а також його тривалість визначаються керівником підприємства. Тривалість стажування (дублювання) залежить від стажу і характеру роботи, а також від ква­ліфікації працівника. Керівнику підприємства надається право своїм наказом звіль­няти від проходження стажування (дублювання) працівника, який має стаж роботи за відповідною професією не менше ніж 3 роки або переводиться з одного цеху до Іншого, де характер його роботи та тип обладнання, на якому він працюватиме, не змінюються.

Стажування (дублювання) проводиться на робочих місцях за програмами для конкретної професії, посади, робочого місця, які розробляються на підприємстві і за­тверджуються керівником підприємства (структурного підрозділу). У процесі стажу­вання (дублювання) працівник повинен:

— поповнити знання щодо правил безпечної експлуатації технічного обладнан­ня, технологічних і посадових інструкцій та інструкцій з охорони праці;

—  оволодіти навичками орієнтування у виробничих ситуаціях у нормальних і аварійних умовах;

— засвоїти в конкретних умовах технологічні процеси і обладнання та методи безаварійного керування ними з метою забезпечення вимог охорони праці.

Запис про проведення стажування (дублювання) та допуск до самостійної роботи здійснюється безпосереднім керівником робіт (начальник виробництва, цех) в журналі реєстрації інструктажів.

Якщо в процесі стажування (дублювання) працівник не оволодів необхідний виробничими навичками чи отримав незадовільну оцінку за результатами протиаварійних та протипожежних тренувань, то стажування (дублювання) новим наказом може бути продовжено на термін, що не перевищує двох змін. Після закінченій стажування (дублювання) наказом керівника підприємства (або його структурного підрозділу) працівник допускається до самостійної роботи.

 

26. Колективний договір, його зміст та відображення питань з охорони праці.

Див. роздруковку - УМОВИ ТА ОХОРОНА ПРАЦІ

27. Трудовий договір і охорона праці.

Трудовий договір укладається між роботодавцем та працівником при прийнятті на постійну чи тимчасову роботу. Трудовий договір укладається при поданні заяви, підписання наказу по прийняттю на роботу.

В ньому вказується термін дії трудового договору, вид робіт, що будуть виконуватися, режим роботи, оплата праці, умови праці, забезпечення ЗІЗ, ЗКЗ, пільги та відшкодування за шкідливі умови праці, права і обов’язки роботодавця та працівника в галузі охорони праці.

 

28. Правила внутрішнього розпорядку.

29. Орієнтовний перелік питань вступного інструктажу.

1. Загальні відомості про підприємство, характерні особливості виробництва, об'єкти підвищеної небезпеки.

  1. Загальні правила поведінки працівників на території підприємства, у виробничих та допоміжних приміщеннях. Розташування основних цехів, служб допоміжних приміщень, безпечний рух на території підприємства.

3.     Основні положення Закону України "Про охорону праці", Кодексу законів про працю та нормативних актів про охорону праці, вирішення спірних питань між роботодавцем і працівником.

3.1. Трудовий договір, робочий час та час відпочинку. Охорона праці жінок та осіб, молодших за 18 років. Колективний договір (угода), пільги та відшкодування за важкі та шкідливі умови праці, порядок їх надання.

3.2. Правила внутрішнього трудового розпорядку підприємства, відпо­відальність за порушення цих правил.

3.3. Система управління охороною праці, державний нагляд та громад­ський контроль за охороною праці на підприємстві:

-   обов'язки власника з охорони праці;

-   обов'язки працівника щодо виконання вимог нормативних актів про охорону праці;

-   права працівника з охорони праці при укладанні трудової угоди та під час роботи на підприємстві;

-   відповідальність працівника за порушення вимог з охорони праці;

-   попередні та періодичні медичні огляди;

-   соціальне страхування від нещасних випадків та профзахворювань;

-   навчання з питань охорони праці.

  1. Основні небезпечні та шкідливі виробничі фактори, характерні для цього виробництва, особливості їх дії на працівників. Методи та засоби за­побігання нещасним випадкам та професійним захворюванням, засоби інди­відуального та колективного захисту, знаки безпеки та сигналізації. Порядок і норми видачі засобів індивідуального захисту. Питання електробезпеки.
  2. Основні вимоги виробничої санітарії та особистої гігієни.
  3. Обставини та причини окремих характерних нещасних випадків та аварій, які сталися на підприємстві та інших аналогічних виробництвах че­рез порушення вимог безпеки.
  4. Порядок розслідування та оформлення документації щодо нещасних випадків та професійних захворювань.
  5. Пожежна безпека. Способи та засоби запобігання пожежам, вибу­хам, аваріям. Дії персоналу при їх виникненні. Чинні документи з питань пожежної безпеки. Виробничі дільниці, найбільш небезпечні в пожежному плані. Протипожежний режим. Загально об'єктні та цехові інструкції про заходи пожежної безпеки. Способи застосування первинних засобів пожежогасіння.
  6. Перша допомога потерпілим. Дії працівників у разі нещасного випадку та аварії на дільниці, у цеху, на підприємстві.

30. Орієнтовний перелік питань первинного інструктажу.

1. Загальні відомості про технологічний процес та обладнання на робочому місці; основні небезпечні і шкідливі виробничі фактори, що виникають при цьому технологічному процесі.

2. Безпечна організація робіт та утримання робочого місця.

3. Небезпечні зони машин, приладів, механізмів; засоби безпеки обладнання (запобіжні, гальмові пристрої та огорожа, системи блокування та сигналізації, знаки безпеки); вимоги запобігання травматології.

4. Порядок підготовки до роботи (перевірка справності обладнання, пускових приладів, інструменту, пристосувань, блокування, заземлення тощо).

5. Безпечні прийоми та методи роботи, дії при виникненні небезпечної ситуації.

6. Засоби індивідуального захисту на робочому місці та правила їх використання.

7. Транспортні та вантажопідйомні засоби; механізми; вимоги безпеки при вантажно-розвантажувальних роботах та транспортуванні вантажу.

8. Характерні причини аварій, вибухів, пожеж тощо, випадків виробничого травматизму.

9. План ліквідації аварій, запасні виходи.

10. Засоби запобігання можливим аваріям, обов¢язки та дії працівника при цьому; способи застосування існуючих засобів пожежогасіння, місця їх розташування.

11. Надання долікарняної допомоги потерпілим.

12. Вимоги безпеки при закінченні роботи.

31. Поняття про виробничий травматизм і професійні захворювання.

Дія окремих несприятливих чинників виробничого середовища чи трудового процесу може призвести до виробничої травми — порушення анатомічної цілісно­сті організму людини або його функцій внаслідок дії виробничих чинників.

Виробничі травми класифікують:

— за видом агента, що призвів до травмування — механічні, термічні, хімічні, променеві, електричні, комбіновані та ін.;

— за виробничими матеріальними причинами (носіями) травми — рухомі час­тини обладнання, готова продукція, відходи виробництва та ін.;

— за локалізацією травм — травми очей, голови, рук, ніг, тулуба;

— за ступенем тяжкості пошкоджень — легкі, тяжкі, смертельні;

— за технологічними операціями — вантажно-розвантажувальні роботи, пере­везення вантажів та ін.

Часто травма є наслідком нещасного випадку. Нещасний випадок на вироб­ництві — раптове погіршення стану здоров'я чи настання смерті працівника під час виконування ним трудових обов'язків внаслідок короткочасного (тривалістю не довше однієї робочої зміни) впливу небезпечного або шкідливого чинника.

Наслідком дії шкідливого виробничого чинника може бути і професійне захво­рювання — паталогічний стан людини, обумовлений надмірним напруженням орга­нізму або дією шкідливого виробничого чинника під час трудової діяльності.

Діагноз професійного захворювання ставиться з урахуван­ням характеристики умов праці, тривалості роботи працюючого за даною професією, професійного «маршруту» працівника, даних попередніх медичних огля­дів, результатів клініко-лабораторних та діагностичних досліджень.

Окрім професійних, на виробництві зараз відокремлюють групу, так званих, ви­робничо зумовлених захворювань — захворювань, перебіг яких ускладнюється умо­вами праці, а частота їх перевищує частоту у працівників, які не зазнають впливу певних професійних шкідливих чинників.

32. Класифікація травм і причини нещасних випадків.

Класифікація травм – Джигерей с. 14.

Успішна профілактика виробничого травматизму та професійної захворюваності можлива лише при умові ретельного вивчення причин їх виникнення. Для полегшен­ня цього завдання прийнято поділяти причини виробничого травматизму і профе­сійної захворюваності на наступні основні групи: організаційні, технічні, санітарно-гігієнічні, економічні, психофізіологічні.

Організаційні причини: відсутність або неякісне проведення навчання з питань охорони праці; відсутність контролю; порушення вимог інструкцій, правил, норм, стандартів; невиконання заходів щодо охорони праці; порушення технологи них регламентів, правил експлуатації устаткування, транспортних засобів, інструменту; порушення норм і правил планово-попереджувального ремонту устаткування недостатній технічний нагляд за небезпечними роботами; використання устаткування, механізмів та інструменту не за призначенням.

Технічні причини: несправність виробничого устаткування, механізмів, інструменту; недосконалість технологічних процесів; конструктивні недоліки устаткування, недосконалість або відсутність захисного огородження, запобіжних пристрої засобів сигналізації та блокування.

Санітарно-гігієнічні причини: підвищений (вище ГДК) вміст у повітрі робочих зон шкідливих речовин; недостатнє чи нераціональне освітлення; підвищ рівні шуму, вібрації; незадовільні мікрокліматичні умови; наявність різноманітних випромінювань вище допустимих значень; порушення правил особистої гігієни.

Економічні причини: нерегулярна виплата зарплати; низький заробіток, неритмічність роботи; прагнення до виконання понаднормованої роботи; робота а сумісництвом чи на двох різних підприємствах.

Психофізіологічні причини: помилкові дії внаслідок втоми працівника через надмірну важкість і напруженість роботи; монотонність праці; хворобливий стан працівника; необережність; невідповідність психофізіологічних чи антропометри них даних працівника використовуваній техніці чи виконуваній роботі; незадоволення роботою; несприятливий психологічний мікроклімат у колективі.

 

33. Основні заходи запобігання травматизму та захворюванням на виробництві.

Основні заходи щодо попередження та усунення причин виробничого травматизму і професійної захворюваності поділяються на технічні та організаційні.

До технічних заходів належать заходи з виробничої санітарії та техніки безпеки.

Заходи з виробничої санітарії передбачають організаційні, гігієнічні та санітарно-технічні заходи та засоби, що запобігають дії на працюючих шкідливих виробничих чинників. Це створення комфортного мікроклімату шляхом влаштування відповідних систем опалення, вентиляції, кондиціонування повітря; теплоізоляція конструкцій будівлі та технологічного устаткування; заміна шкідливих речовин та матеріалів нешкідливими; герметизація шкідливих процесів; зниження рівнів шуму та вібрації; встановлення раціонального освітлення; забезпечення необхідного режиму праці та відпочинку, санітарного та побутового обслуговування.

Заходи з техніки безпеки передбачають систему організаційних та технічних заходів та засобів, що запобігають дії на працюючих небезпечних виробничих чинників. До них належать: розроблення та впровадження безпечного устаткування; механізація та автоматизація технологічних процесів; використання запобіжних пристосувань, автоматичних блокувальних засобів; правильне та зручне розташування органів керування устаткуванням; впровадження систем автоматичного регулювання, контролю та керування технологічними процесами, принципово нових нешкідливих та безпечних технологічних процесів.

До організаційних заходів належать: правильна організація роботи, навчання, контролю та нагляду з охорони праці; дотримання трудового законодавства, міжгалу­зевих та галузевих нормативних актів про охорону праці; впровадження безпечних методів та наукової організації праці; проведення оглядів, лекційної та наочної агіта­ції і пропаганди з питань охорони праці; організація планово-попереджувального ремонту устаткування, технічних оглядів та випробувань транспортних та вантажо­підіймальних засобів, посудин, що працюють під тиском.

 

34. Які нещасні випадки на виробництві повинні розслідуватись і братись на облік?

Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій н виробництві належить проводити згідно з ДНАОП 0.00-4.03-01 «Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворював і аварій на виробництві». Дія цього Положення поширюється на підприємства, установи і організації незалежно від форми власності (далі — підприємства), на осіб, які є власниками цих підприємств або уповноваженими ними особами, фізичних осіб — суб'єкті підприємницької діяльності, які відповідно до законодавства використовують найману; працю (далі — роботодавці), на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно при умові добровільної сплати ними внесків на державне соціальне страхування віл нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, а також на осіб, як працюють на умовах трудового договору (контракту), проходять виробничу практик або залучаються до праці (далі — працівники).

Порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, що сталися з учнями та студентами навчальних закладів під час навчально-виховного процесу, трудового і професійного навчання в навчальному закладі, визначається МОН України.

Нещасні випадки, що не пов'язані з виконанням трудових обов'язків підляга­ють розслідуванню відповідно до «Порядку розслідування та обліку нещасних випа­дків невиробничого характеру» (Постанова Кабінету Міністрів України від 27.03.2001 р. №270).

Розслідуванню підлягають раптові погіршення стану здоров'я, поранення, трав­ми, у тому числі отримані внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гострі професійні захворювання і гострі професійні та інші отруєння, теплові удари, опіки, обмороження, утеплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іоні­зуючим випромінюванням, інші ушкодження, отримані внаслідок аварій, пожеж, сти­хійного лиха, контакту з тваринами, комахами та іншими представниками фауни і флори, що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення потерпілого на іншу (легшу) роботу терміном не менш як на один робочий день, а також випадки смерті на підприємстві (далі — нещасні випадки). За висновками роботи комісії з розслідування визнаються пов'язаними з вироб­ництвом і складається акт за формою Н-1 про нещасні випадки, що сталися з праців­никами під час виконання трудових (посадових) обов'язків, у тому числі у відряджен­нях, а також ті, що сталися під час:

— перебування на робочому місці, на території підприємства або в іншому місці роботи протягом робочого часу починаючи з моменту приходу працівника на під­приємство до його виходу, який повинен фіксуватися відповідно до правил внутріш­нього трудового розпорядку, або за дорученням роботодавця в неробочий час, під час відпустки, у вихідні та святкові дні;

—  приведення в порядок знарядь виробництва, засобів захисту, одягу перед початком роботи і після її закінчення, виконання заходів особистої гігієни;

— проїзду на роботу чи з роботи на транспортному засобі підприємства або на транспортному засобі іншого підприємства, яке надало його згідно з договором (заяв­кою), за наявності розпорядження роботодавця;

—  використання власного транспортного засобу в інтересах підприємства з дозволу або за дорученням роботодавця відповідно до встановленого порядку;

—  провадження дій в інтересах підприємства, на якому працює потерпілий, тобто дій, які не входять до кола виробничого завдання чи прямих обов'язків праців­ника (надання необхідної допомоги іншому працівникові, дії щодо попередження можливих аварій або рятування людей та майна підприємства, інші дії за наявності розпорядження роботодавця тощо);

— ліквідації аварій, пожеж та наслідків стихійного лиха на виробничих об'єктах і транспортних засобах, що використовуються підприємством;

— інші випадки, зазначені у Положенні.

Нещасні випадки, що сталися з працівниками на території підприємства або в іншому місці роботи під час перерви для відпочинку та харчування, яка встановлюється згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також під час перебування працівників на території підприємства у зв'язку з проведенням роботодавцем наради отриманням заробітної плати, обов'язковим проходженням медичного огляду тощо а також у випадках, передбачених колективним договором (угодою) визнаються як пов'язаними з виробництвом і про них складається акт за формою Н-1.

За висновками роботи комісії з розслідування не визнаються пов'язаними з виробництвом і не складається акт за формою Н-1 про нещасні випадки, що сталися з працівниками:

— під час прямування на роботу чи з роботи пішки, на громадському, власником) або іншому транспортному засобі, який не належить підприємству і не використовувався в інтересах цього підприємства;

— за місцем постійного проживання на території польових і вахтових селищ,

—  під час використання ними в особистих цілях транспортних засобів підприємства без дозволу роботодавця, а також устаткування, механізмів, інструментів, крім випадків, що сталися внаслідок несправності цього устаткування, механізмів, інструментів;

— внаслідок отруєння алкоголем, наркотичними або іншими отруйними речови­нами, а також внаслідок їх дії (асфіксія, інсульт, зупинка серця тощо) за наявністю медичного висновку, якщо це не викликано застосуванням цих речовин у виробничих процесах, або порушенням вимог безпеки щодо їх зберігання і транспортування, або якщо потерпілий, який перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп'янін­ня, був відсторонений від роботи згідно з установленим порядком;

— під час скоєння ними злочинів або інших правопорушень, якщо ці дії підтверджені рішенням суду;

—  у разі природної смерті або самогубства за винятком випадків, зазначена у Положенні, що підтверджено висновками судово-медичної експертизи та органів прокуратури.

Якщо за висновками роботи комісії з розслідування прийнято рішення, що пре нещасний випадок не повинен складатися акт за формою Н-1, про такий нещасний випадок складається акт за формою Н-5 (невиробничий травматизм) відповідно до Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру.

Про кожний нещасний випадок свідок, працівник, який його виявив, або сам потерпілий повинні негайно повідомити безпосереднього керівника робіт чи інші уповноважену особу підприємства і вжити заходів до надання необхідної допомоги

Керівник робіт (уповноважена особа підприємства) у свою чергу зобов'язаний

— терміново організувати надання медичної допомоги потерпілому, у разі необ­хідності доставити його до лікувально-профілактичного закладу;

— повідомити про те, що сталося, роботодавця, відповідну профспілкову організацію;

— зберегти до прибуття комісії з розслідування обстановку на робочому місці та устаткування у такому стані, в якому вони були на момент події (якщо це не загрожує життю і здоров'ю інших працівників і не призведе до більш тяжких наслідків), а також вжити заходів до недопущення подібних випадків.

Нещасні випадки, які сталися під час перебування на нараді, медичного огляду тощо, визнаються також Н-1.

 

35. Склад комісії по розслідуванню нещасних випадків з легкими та тяжкими наслідками. Кому надсилаються затверджені акти за формою Н-1?

Роботодавець, одержавши повідомлення про нещасний випадок, крім випадків Із смертельним наслідком та групових,

-- повідомляє про нещасний випадок відповідний робочий орган виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків (далі — Фонду), якщо потерпілий є працівником іншого підприємства — це підприємство, у разі нещасного випадку, що стався внаслідок пожежі — відповідні органи державної пожежної охорони, а в разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєн­ня) — відповідні установи (заклади) державної санітарно-епідеміологічної служби;

— організовує його розслідування і утворює комісію з розслідування.

До складу комісії з розслідування включаються: керівник (спеціаліст) служби охорони праці або посадова особа (спеціаліст), на яку роботодавцем покладено вико­нання функцій спеціаліста з питань охорони праці (голова комісії), керівник структур­ного підрозділу або головний спеціаліст, представник профспілкової організації, чле­ном якої є потерпілий, або уповноважений трудового колективу з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, інші особи.

У разі настання нещасного випадку з можливою інвалідністю до складу комісії з розслідування включається також представник відповідного робочого органу вико­навчої дирекції Фонду.

Роботодавець повинен розглянути і затвердити акти за формою Н-1 або НТ протягом доби після закінчення розслідування, а щодо випадків, які сталися за межа­ми підприємства,— протягом доби після одержання необхідних матеріалів. Затверджені акти протягом трьох діб надсилаються:

— потерпілому або його довіреній особі разом з актом розслідування нещасно­го випадку (за формою Н-5);

—  керівникові цеху або іншого структурного підрозділу, дільниці, місця, де ставсь нещасний випадок, для здійснення заходів щодо запобігання подібних випадків;

—  відповідному робочому органу виконавчої дирекції Фонду разом з копією; акта за формою Н-5;

— відповідному територіальному органу Держнаглядохоронпраці;    .

— профспілковій організації, членом якої є потерпілий;

— керівникові (спеціалістові) служби охорони праці підприємства або посадо­вій особі (спеціалісту), на яку роботодавцем покладено виконання функцій спеціаліста з питань охорони праці (акт за формою Н-1 або НТ надсилається разом з першим примірником акта за формою Н-5 та іншими матеріалами розслідування).

 

36. Які акти складаються при смертельних і групових нещасних випадків? Що до них додається?

Спеціальне розслідування групового нещасного випадку, під час якого загину, 2—4 особи, проводиться комісією із спеціального розслідування, яка призначаєте наказом керівника Держнаглядохоронпраці або його територіального органу. А яки загинуло 5 і більше осіб або травмовано 10 і більше осіб комісія із спеціальної розслідування призначається наказом Держнаглядохоронпраці, якщо з цього приводу не було прийнято спеціального рішення Кабінету Міністрів України.

Спеціальне розслідування нещасних випадків проводиться протягом не більше 10 робочих днів. У разі необхідності встановлений термін може бути продовжений | органом, який призначив розслідування. За результатами розслідування складається і акт спеціального розслідування за формою Н-5, а також оформляються інші матеріали,? передбачені Положенням.

Акт спеціального розслідування підписується головою і всіма членами комісії зі спеціального розслідування. Акт за формою Н-1 або НТ на кожного потерпілого складається відповідно до акта спеціального розслідування удвох примірниках, під­писується головою і членами комісії зі спеціального розслідування і затверджується роботодавцем протягом доби після одержання цих документів.

У разі розходження думок членів комісії із спеціального розслідування керівник відповідного органу державного нагляду за охороною праці, який призначив цю комісію, розглядає з членами комісії матеріали розслідування і може призначити нове розсліду­вання або видати роботодавцю припис за формою Н-9 щодо визнання нещасного випад­ку пов'язаним з виробництвом, складання акта за формою Н-1 і взяття його на облік.

Роботодавець у п'ятиденний термін з моменту підписання акта спеціального роз­слідування нещасного випадку чи одержання припису посадової особи органу держав­ного нагляду за охороною праці щодо взяття на облік нещасного випадку зобов'язаний розглянути ці матеріали і видати наказ про здійснення запропонованих заходів щодо запобігання виникненню подібних випадків, а також притягнути до відповідальності працівників, які допустили порушення законодавства про охорону праці.

Після закінчення спеціального розслідування нещасного випадку роботодавець у п'ятиденний термін надсилає копії матеріалів, зазначені в Положенні, органам прокуратури, іншим органам, представники яких брали участь у розслідуванні. Пер­ший примірник матеріалів розслідування залишається на підприємстві та зберігаєть­ся 45 років. Потерпілому або членам його сім'ї, довіреній особі надсилається затвер­джений акт за формою Н-1 або НТ разом з копією акта спеціального розслідування нещасного випадку.

На підставі актів за формою Н-1 роботодавець складає державну статистичну звітність про потерпілих за формою, затвердженою Держкомстатом, і подає її в установ­леному порядку відповідним організаціям, а також несе відповідальність за її досто­вірність згідно із законодавством.

37. Аналіз рівня виробничого травматизму.

Аналіз виробничого травматизму та профзахворюваності дозволяє виявити при­чини і визначити закономірності їх виникнення. На основі такої інформації розроб­ляються заходи та засоби щодо профілактики виробничого травматизму і профзахво­рюваності. Єдиної класифікації методів аналізу травматизму не існує. В. О. Ачин запропонував поділити методи аналізу травматизму на дві групи: імовірнісно-статис­тичні та детерміністичні.

 

38. Основні методи аналізу рівня виробничого травматизму.

Імовірнісно-статистичні методи дозволяють виявити залежність між чинниками 1 системи праці та травматизмом на основі вивчення нещасних випадків, що вже сталися.

Статистичний метод базується на вивченні травматизму за документами і звітами, актами форми Н-1, журналами реєстрації тощо. Даний метод дозволяє визначити динаміку травматизму та його тяжкість на окремих дільницях вироб­ництва, в цехах, підприємстві в цілому, провести порівняльний аналіз з іншими підприємствами галузі, виявити-закономірності його зростання чи зниження. Для оцінки рівня травматизму використовують відносні статистичні коефіцієнти (по­казники):

Кч = n * 1000 / p;  Кт = Д / n,                               (1.1)

де     Кч — коефіцієнт частоти травматизму;

n — кількість випадків травматизму на підприємстві (цеху, дільниці) за звіт­ний період;

p— середньоспискова чисельність працюючих за цей же період;

Кт — коефіцієнт тяжкості травматизму;

Д — кількість днів непрацездатності у потерпілих (у робочих днях).

Коефіцієнт частоти травматизму показує скільки випадків травматизму за від­повідний період (півріччя, рік) припадає на 1000 середньоспискових працівників підприємства (цеху, дільниці), що працювали за цей період, а коефіцієнт тяжкості травматизму — скільки днів непрацездатності припадає в середньому на один ви­падок травматизму за відповідний період.

Інтегровану оцінку рівня виробничого травматизму проводять за коефіцієнтом загального травматизму

Кзаг = К * К.                                                (1.2)

При груповому методі дані про травматизм групують за однорідними ознака­ми: за професіями, характером роботи, стажем та віком працівників, характером одержаних травм, джерелами травмування, днями тижня та годинами зміни, коли сталося травмування і т. п. Обробка та аналіз одержаних результатів дозволяє ви­значити професії, види робіт, устаткування, механізми, технологічні процеси тощо, на які припадає найбільше число випадків травматизму, виявити основні його причини та розробити заходи щодо його запобігання.

Топографічний метод грунтується на тому, що на плані цеху (підприємства) відмічають місця, де сталися нещасні випадки. Це дозволяє наочно бачити місця з підвищеною небезпекою, які вимагають ретельного обстеження та проведення профі­лактичних заходів. Повторення нещасних випадків у певних місцях свідчить про незадовільний стан охорони праці на даних об'єктах. На ці місця звертають особливу увагу, вивчають причини травматизму. Шляхом додаткового обстеження згаданих місць виявляють причини, що викликали нещасні випадки, розробляють і впроваджу­ють запобіжні заходи.

Детерміністичні методи дозволяють виявити об'єктивний, закономірний: умов праці та причинну обумовленість випадків травматизму.

Монографічний метод полягає в детальному обстеженні всього ко> су умов праці, технологічного процесу, обладнання робочого місця, прі-праці, санітарно-гігієнічних умов, засобів колективного та індивідуального ту. Іншими словами, цей метод полягає в аналізі небезпечних та шкідливих  виробничих чинників, притаманних лише тій чи іншій (моно) дільниці виробні обладнанню, технологічному процесу. За цим методом поглиблено розгля, всі обставини нещасного випадку, якщо необхідно, то виконують відповідні д ження та випробування. Отже, при монографічному методі застосовується лекснии підхід, при якому кожний випадок травматизму розглядається як с ма, елементами якої е взаємопов'язані умови, обставини та причини явищ аналізується.

Метод моделювання причинних зв'язків застосовується при аналі падків травматизму, які були спричинені дією кількох чинників. Модель прі них зв'язків будується від моменту травмування до подій, які йому переду встановлюється логічний зв'язок між явищами. Такі причинні зв'язки можуть різну форму: послідовну (рис. 1.9, а), коли одна причина викликає наступну, далі, поки кінцева не призведе до нещасного випадку; паралельну (рис. 1.9, б) декілька послідовних зв'язків викликають одну загальну причину, яка призводи травмування; колову (рис. 1.9, в), коли одна причина викликає наступну, кін збільшує першу і так далі по колу, поки будь-яка з цих причин не призве/і травмування; розгалужену (рис. 1.9, г), коли один чинник є джерелом кількох чин, які розвиваючись паралельно викликають одну загальну причину, що призводить до травмування.

Економічний метод полягає у вивченні та аналізі втрат, що спричинені вироб­ничим травматизмом. Цей метод не дозволяє виявити причини травматизму, тому лише доповнює інші методи.

Метод анкетування. Розробляються анкети для робітників. На підставі анкет­них даних (відповідей на запитання) розробляють профілактичні заходи щодо попе­редження нещасних випадків. Цим методом встановлюють, в основному, причини психофізіологічного характеру.

Метод експертних оцінок базується на експертних висновках (оцінках) умов пращ, на виявленні відповідності технологічного устаткування, пристосувань, інструмен­тів, технологічних процесів до вимог стандартів. Для винесення експертних оцінок назначаються експерти із числа фахівців, які тривалий час займалися питаннями охорони праці.

Дія несприятливих виробничих чинників на працівника може спричинити не лише його травмування, а й виникнення професійного захворювання. Для аналізу профзахворюваності можуть застосовуватись ті ж методи, що й для аналізу травматиз­му. Основними показниками, що характеризують професійну захворюваність на під­приємстві (цеху, дільниці) є коефіцієнти частоти та тяжкості профзахворюваності, які визначаються аналогічно до коефіцієнтів травматизму (формула 1.1).

Вплив шкідливих виробничих чинників не обмежується лише їх роллю як при­чини професійних захворювань. Давно було помічено, що особи, які працюють з токсич­ними речовинами, частіше хворіють на загальні захворювання (грип, розлад органів травлення, запалення легень тощо), що ці хвороби проходять у них важче, а процес одужання йде повільніше. Тому важливо також визначити показники рівня загальної захворюваності. З цією метою розраховують показник частоти випадків захворювань Пчз та показник днів непрацездатності Пдн, які припадають на 100 працюючих:

Пчз = З * 100 / рПдн = Д * 100 / р,                                 (1.3)

де  З — кількість випадків захворювань за звітний період;

Д — кількість днів непрацездатності за цей же період;

р — загальна кількість працюючих.

На основі всіх порахованих коефіцієнтів та показників визначають динаміку виробничого травматизму, професійної та загальної захворюваності за відповідний період, яка дозволяє оцінити стан охорони праці на підприємстві, правильність обра­них напрямків щодо забезпечення здорових та безпечних умов праці.

 

39. Поняття про виробничу санітарію та гігієну праці.

Гігієна праці — це галузь практичної і наукової діяльності, що вивчає стан здоров'я працівників у його обумовленості умовами праці і на цій основі обґрунтовує заходи і засоби щодо збереження і зміцнення здоров'я працівників, профілактики несприятливого впливу умов праці.

В системі законодавства щодо гігієни праці ключове місце займає Закон України про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Положення, що мають пряме відношення до захисту здоров'я робітників та службовців найбільш повно висвітлені в ст. 7 «Обов'язки підприємств, установ та організацій». Ця стаття передбачає розробку та здійснення адміністрацією підприємств санітарних та протиепідемічних заходів; здійснення в необхідних випадках лабораторного контролю за дотриманням вимог санітарних норм стосовно рівнів шкідливих чинників виробничого середовища; інформування органів та установ державної санепідеміологічної служби при надзвичайній події та ситуації, що становлять небезпеку для здоров'я населення; відшкодування в установленому порядку працівникам і громадянам збитків, яких завдано їх здоров'ю в результаті порушення санітарного законодавства.

Відповідно до вищезазначеного Закону забезпечення санітарного благополуччя досягається такими основними заходами:

—                     гігієнічною регламентацією та державною реєстрацією небезпечних чинників навколишнього та виробничого середовища;

—                     державною санітарно-гігієнічною експертизою проектів, технологічних регламентів, інвестиційних програм та діючих об'єктів і обумовлених ними небезпечних чинників на відповідність вимогам санітарних норм;

—                     включенням вимог безпеки щодо здоров'я та життя в державні стандарти та іншу нормативно-технічну документацію;

—                     ліцензуванням видів діяльності, пов'язаних з потенційною небезпекою для здоров'я людей;

— пред'явленням гігієнічно обґрунтованих вимог до проектування, будівництва, розробки, виготовлення та використання нових засобів виробництва та технологій; до житлових та виробничих приміщень, територій, діючих засобів виробництва та технологій тощо;

—обов'язковими медичними оглядами певних категорій населення;

 

40. Закон України "Про охорону здоров'я".

Див. Закон України "Про охорону здоров'я".

41. Мікроклімат виробничих приміщень.

Суттєвий вплив на стан організму працівника, його працездатність здійснює мікроклімат (метеорологічні умови) у виробничих приміщеннях, під яким розуміють умови внутрішнього середовища цих приміщень, що впливають на тепловий обмін працюючих з оточенням. Ці умови визначаються поєднанням температури і відносної вологості та швидкості руху повітря, температури поверхонь, що оточують людину та інтенсивності теплового (інфрачервоного) опромінення.

Незважаючи на те, що параметри мікроклімату виробничих приміщень можуть змінюватись, іноді навіть значно, температура тіла людини залишається постійною (36,6 °С). Властивість організму людини підтримувати тепловий баланс із навколишнім середовищем називаються терморегуляцією. Нормальне протікання фізіологічних процесів, а отже і хороше самопочуття можливе лише тоді, коли тепло, що виділяється організмом людини, постійно відводиться в навколишнє середовище. Мікрокліматичні умови, за яких це має місце вважаються найкращими. Кількість тепла, що утворюється в організмі людини, залежить від фізичних навантажень, а рівень тепловіддачі — від мікрокліматичних умов, головним чином, температури повітря.

При високій температурі значна частина тепла втрачається випаровуванням поту. Разом з потом організм втрачає воду, вітаміни, мінеральні солі, внаслідок чого він зневоднюється, порушується обмін речовин. Тому працівники «гарячих» цехів забезпечуються газованою підсоленою водою.

Вологість повітря істотно впливає на віддачу тепла випаровуванням. Через високу вологість випаровування утруднюється і віддача тепла зменшується. Зниження вологості покращує процес тепловіддачі випаровуванням. Однак надто низька вологість викликає висихання слизових оболонок дихальних шляхів.

Рухомість повітря визначає рівень тепловіддачі з поверхні шкіри конвекцією випаровуванням. У жарких виробничих приміщеннях при температурі рухомого повітря до 35 °С рух повітря сприяє збільшенню віддачі тепла організмом. З підвищенням температури рухоме гаряче повітря саме буде віддавати своє тепло тілу людини, викликаючи його нагрівання.

Рухоме повітря при низькій температурі викликає переохолодження організму, Різкі коливання температури в приміщенні, яке продувається холодним повітрям (протяг), значно порушують терморегуляцію організму і можуть викликати простудні захворювання.

Можливості організму пристосовуватись до метеорологічних умов значні, але не безмежні. Верхньою межею терморегуляції людини, що знаходиться у стані кою, прийнято вважати 30—31 °С при відносній вологості 85% чи 40 °С при відносній вологості 30%. При виконанні фізичної роботи ця межа значно нижча. Так, при виконанні важкої роботи теплова рівновага ще зберігається завдяки терморегулятативній функції організму при іп = 25—26 °С (відносна вологість 40—60%).

Отже, для нормального теплового самопочуття людини важливо, щоб температура, відносна вологість і швидкість руху повітря знаходились у певному співвідношенні.

НОРМАЛІЗАЦІЯ ПАРАМЕТРІВ МІКРОКЛІМАТУ

На сьогодні основними нормативними документами, що регламентують параметрі мікроклімату виробничих приміщень є ДСН 3.3.6.042-99 та ГОСТ 12.1.005-88. Вказані параметри нормуються для робочої зони — визначеного простору, в яком; знаходяться робочі місця постійного або непостійного (тимчасового) перебуванні працівників.

В основу принципів нормування параметрів мікроклімату покладена диференційна оцінка оптимальних та допустимих метеорологічних умов у робочій зоні в залежності від категорії робіт, періоду року та виду робочих місць.

Під оптимальними мікрокліматичними умовами розуміють поєднання параметрів мікроклімату, які при тривалому та систематичному впливі на людину забезпечують зберігання нормального теплового стану організму без активізації механізмів терморегуляції. Вони забезпечують відчуття теплового комфорту та створюють передумови для високого рівня працездатності.

Допустимі мікрокліматичні умови — це поєднання параметрів мікроклімату, які при тривалому та систематичному впливі на людину можуть викликати зміни теплового стану організму, що швидко минають і нормалізуються та супроводжуються напруженням механізмів терморегуляції в межах фізіологічної адаптації. При цьому не виникає ушкоджень або порушень стану здоров'я, але можуть спостерігатися дискомфортні тепловідчуття, погіршення самопочуття та зниження працездатності

Період року визначається за середньодобовою температурою зовнішнього середовища Тсер. При Тсер < +10 °С — холодний період, а якщо  +10 °С - теплий період року.

Допустимі величини параметрів мікрокліматичних умов встановлюють у випадках, коли на робочих місцях не можна забезпечити оптимальних умов мікроклімату за технологічними вимогами виробництва, технічною недосяжністю та економічно обґрунтованою недоцільністю.

 

42. Перелік робіт з підвищеною небезпекою, для виконання яких потрібне попереднє спеціальне навчання і щорічна перевірка знань працівників з питань охорони праці.

 

Див. роздруковку. - ПЕРЕЛІК РОБІТ З ПІДВИЩЕНОЮ НЕБЕЗПЕКОЮ, ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ Держнаглядохоронпраці України 26.01.2005 № 15 зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15.02.2005 р. за № 232/10512

 

 

43.Засоби захисту від небезпечних і шкідливих виробничих факторів.

В.Ц. Жидецький – с. 168-174.

Засіб індивідуального захисту (ЗІЗ) — це засіб захисту, що надягається на тіло працівника або його частину, або використовується під час праці. ЗІЗ застосовують тоді, коли безпека робіт не може бути забезпечена конструкцією та розміщення устаткування, організацією виробничих процесів, архітектурно-планувальними рішен­нями та іншими засобами колективного захисту.

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, в особливих температурних умовах, у забрудненому середовищі робітникам та службовцям безплатно видається спецодяг, спецвзуття та інші засоби індивідуального захисту. Перелік робіт та професій, що дають право на одержання ЗІЗ, складається на основі галузевих норм адміністрацією підприєм­ства та погоджується з місцевими органами Держнаглядохоронпраці. Порядок видачі, зберігання та використання ЗІЗ визначається «Положенням про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту». Наказом Держстандарту України від 14.06.1999 р. № 322 ЗІЗ внесені до Переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні.

ЗІЗ поділяються на: засоби захисту органів дихання, спецодяг, спецвзуття, засо­би захисту рук, голови, обличчя, очей, органів слуху, засоби захисту від падіння з висоти та ін.

 

44. Призначення і класифікація систем вентиляції. Природна вентиляція.

Під вентиляцією розуміють сукупність заходів та засобів призначених для забезпечення на постійних робочих місцях та зонах обслуговування виробничих приміщень метеорологічних умов та чистоти повітряного середовища, що відповідають гігієнічним та технічним вимогам. Основне завдання вентиляції — вилучити із приміщення забруднене, вологе або нагріте повітря та подати чисте свіже повітря.

Вентиляція класифікується за такими ознаками:

— за способом переміщення повітря — природна, штучна (механічна) та суміщена (природна та штучна одночасно);

— за напрямком потоку повітря — припливна, витяжна, припливно-витяжна;

— за місцем дії — загальнообмінна, місцева, комбінована;

— за призначенням — робоча, аварійна.

Припливна вентиляція слугує для подачі чистого повітря ззовні у приміщення.

При витяжній вентиляції повітря вилучається з приміщення, а зовнішнє надходить через вікна, двері, нещільності будівельних конструкцій. Припливно-витяжна вентиляція поєднує першу й другу.

Загальнообмінна вентиляція підтримує нормальне повітряне середовище у всьому об'ємі робочої зони виробничого приміщення (цеху). За допомогою місцевої вентиляції шкідливі виділення вилучаються або розчиняються шляхом припливу чистого повітря безпосередньо у місцях їх утворення. Комбінована вентиляція поєднує загальнообмінну та місцеву.

Аварійну вентиляцію влаштовують у тих виробничих приміщеннях, в яких можуть статися аварії з виділенням значної кількості шкідливостей, а також коли при виході з ладу робочої вентиляції в повітрі можуть утворюватись небезпечні для життя працівників або вибухонебезпечні концентрації. Аварійна вентиляція, як правило, проектується витяжною.

 

ПРИРОДНА ВЕНТИЛЯЦІЯ

Природна вентиляція відбувається внаслідок теплового та вітрового напорів. Тепловий
напір обумовлений різницею температур, а значить і густини внутрішнього і зовнішнього повітря. Вітровий напір обумовлений тим, що при обдуванні вітром будівлі, з її навітряного боку утворюється підвищений тиск, а підвітряної — розрідження (рис. 2.3).

Природна вентиляція може бути неорганізованою і організованою. При неорганізованій вентиляції невідомі об'єми повітря, що надходять та вилучаються із приміщення, а сам повітрообмін залежить від випадкових чинників (напрямку та сили вітру, температури зовнішнього та внутрішнього повітря). Неорганізована природна вентиляція включає інфільтрацію — просочування повітря через нещільності у вікнах, дверях, перекриттях тощо та провітрювання, що здійснюється при відкриванні вікон та кватирок.

Організована природна вентиляція називається аерацією. Для аерації в стінах будівлі роблять отвори для надходження зовнішнього повітря, а на даху
у верхній частині будівлі встановлюють спеціальні пристрої (ліхтарі) для видалення відпрацьованого повітря. Для регулювання надходження та видалення повітря передбачено перекривання на необхідну величину аераційних отворів та ліхтарів. Це особливо важливо в холодну пору року.

У виробничих приміщеннях внаслідок надходження тепла від устаткування
нагрітих матеріалів та речовин, людей, температура повітря як в теплий, так і в холодний періоди року, зазвичай, вище температури зовнішнього повітря. Середній тиск повітря в приміщенні практично дорівнює тиску зовнішнього повітря, однак рівність тисків спостерігається в певній горизонтальній площині, що знаходиться приблизно посередині висоти приміщення і називається площиною рівних тисків (рис. 2.4) Тиск на рівні цієї площини можна прийняти рівним нулю. Тоді тиски, що створюються стовпами висотою від центру нижніх відкритих отворів до площини рівних тисків становлять всередині приміщення   h1ув, зовні h1уз. Значить, на рівні центру нижніх отворів створюється розрідження Н1 = h1 (уз ув), завдяки якому повітря надходить через нижні отвори в приміщення. На рівні центру верхніх отворів створюється тиск Н2 = h2з ув), що спричиняє рух повітря з приміщення назовні. Таким чином завдяки різниці тисків у приміщенні відбувається повітрообмін.

Перевагою природної вентиляції є її дешевизна та простота експлуатації. Основний її недолік у тому, що повітря надходить у приміщення без попереднього очищення, а видалене відпрацьоване повітря також не очищується і забруднює довкілля.

45. Штучна вентиляція. Загально обмінна штучна вентиляція.

Штучна (механічна) вентиляція, на відміну від природної, дає можливість очищувати повітря перед його викидом в атмосферу, вловлювати шкідливі речовини безпосередньо біля місць їх утворення, обробляти припливне повітря (очищувати, підігрівати, зволожувати тощо), більш цілеспрямовано подавати повітря в робочу зону. Окрім того, механічна вентиляція дає можливість організувати повітрозабір у найбільш чистій зоні території підприємства і навіть за її межами.

При штучній вентиляції повітрообмін здійснюється внаслідок різниці тисків, що
створюється вентилятором. Вона застосовується в тих випадках, коли тепловиділення у виробничому приміщенні недостатні для постійного (протягом року) використання аерації, або коли кількість чи токсичність шкідливих речовин, які виділяються у повітря приміщення є такою, що виникає необхідність постійного повітрообміну незалежно від метеорологічних умов навколишнього середовища.

Механічна вентиляція може бути робочою або аварійною. Остання повинна
передбачатися у виробничих приміщеннях, де можливе раптове надходження у повітря значної кількості шкідливих чи вибухонебезпечних речовин. Аварійна вентиляція повинна вмикатись автоматично при досягненні граничної концентрації небезпечних виділень і забезпечувати швидке їх вилучення із приміщення. Як правило, аварійна вентиляція повинна забезпечувати 8—12-кратний повітрообмін за годину в приміщенні.

Робоча вентиляція може бути загальнообмінною, місцевою чи комбінованою.

 

Загальнообмінна штучна вентиляція

Загальнообмінна вентиляція забезпечує створення необхідного мікроклімату
та чистоти повітряного середовища у всьому об'ємі робочої зони приміщення. Вона застосовується для видалення надлишкового тепла при відсутності токсичних виділень, а також у випадках, коли характер технологічного процесу та особливості виробничого устаткування виключають можливість використання місцевої витяжної вентиляції.

Розрізняють чотири основні схеми організації повітрообміну при загальнообмінній вентиляції: зверху вниз, зверху вверх, знизу вверх, знизу вниз (рис. 2.6).

Схеми зверху вниз (рис. 2.6, а) та зверху вверх (рис. 2.6, б) доцільно застосовувати у випадку, коли припливне повітря в холодний період року має температурами нижчу температури приміщення. Припливне повітря перш ніж досягти робочої зони нагрівається за рахунок повітря приміщення. Інші дві схеми (рис. 2.3, в та 2.3, г) рекомендується використовувати тоді, коли припливне повітря в холодний період року підігрівається і його температура вища за температуру внутрішнього повітря.

Якщо у виробничих приміщеннях виділяються гази та пари з густиною, що перевищує густину повітря (наприклад, пари кислот, бензину, гасу тощо), то загальнообмінна вентиляція повинна забезпечити видалення 60% повітря з нижньої зони приміщення та 40% — з верхньої. Якщо густина газів менша за густину повітря, то вида­ння забрудненого повітря здійснюється у верхній зоні.

Загальнообмінна штучна вентиляція може бути припливною, витяжною чи припливно-витяжною.

Припливна загальнообмінна вентиляція забезпечує подачу чистого зов-нішнього повітря у приміщення. При цьому видалення забрудненого повітря здійсню­йся через вентиляційні отвори, фрамуги, дефлектори. Даний вид механічної вентиляції застосовується у виробничих приміщеннях зі значним тепловиділенням і низь­кою концентрацією шкідливих речовин.

Повітрозабірні пристрої необхідно розташовувати в місцях, де повітря не забруднене пилом та газами. Вони повинні знаходитись не нижче 2 м від рівня землі, а від викидних каналів витяжної вентиляції по вертикалі — нижче 6 ж і по горизонталі — не ближче 25 м.

Припливне повітря подається в приміщення, як правило, розсіяним потоком для
чого використовуються спеціальні насадки.

Витяжна загальнообмінна вентиляція застосовується у виробничих приміщеннях, в яких відсутні шкідливі речовини, а необхідна кратність повітрообміну
є невеликою, а також у допоміжних, побутових та складських приміщеннях. Витяжна
вентиляція (рис. 2.8) складається із очисного пристрою 1, вентилятора 2, центрального
З та відсмоктувальних повітроводів 4.

Повітря після очищення необхідно викидати на висоті не менше ніж 1 м гребенем даху. Забороняється робити викидні отвори безпосередньо у вікнах.

Припливно-витяжна загальнообмінна вентиляція застосовується в приміщеннях, в яких необхідно забезпечити підвищений та надійний повітрообмін. При цьому виді механічної вентиляції у виробничих приміщеннях, де виділяється значна кількість шкідливих газів, парів, пилу витяжка повинна бути на 10% більшою ніж припливна, щоб шкідливі речовини не витіснялись у суміжні приміщення з меншою шкідливістю.

В системі припливно-витяжної вентиляції можливе використання не лише зовнішнього повітря, але й повітря самих приміщень після його очищення. Таке повторне використання повітря приміщень називається рециркуляцією і здійснюється в холодний період року для економії тепла, що витрачається на підігрівання припливного повітря. Однак можливість рециркуляції обумовлюється цілою низкою санітарно-гігієнічних та протипожежних вимог.

 

46. Місцева вентиляція. Основні вимоги до систем вентиляції.

Місцева вентиляція може бути припливною і витяжною.

Місцева припливна вентиляція, при якій здійснюється концентрована подача припливного повітря заданих параметрів (температури, вологості, швидкості руху), виконується у вигляді повітряних душів, повітряних та повітряно-теплових завіс.Повітряні душі використовуються для запобігання перегрівання робітників у гарячих цехах, а також для утворення, так званих, повітряних оазисів (простір виробничої зони, що різко відрізняється своїми фізико-хімічними характеристиками від решти приміщення).

Повітряні та повітряно-теплові завіси призначені для запобігання надходження в приміщення значних мас холодного зовнішнього повітря при необхідності частого відкривання дверей чи воріт. Повітряна завіса створюється струменем повітря, що подається із вузької довгої щілини, під деяким кутом назустріч потоку холодного повітря. Канал зі щілиною розміщують збоку, знизу чи зверху воріт або дверей.

Місцева витяжна вентиляція забезпечує вловлювання шкідливих виділень (газів, парів, пилу) безпосередньо в місцях їх виділення, а відтак запобігає їх поширенню в приміщенні. В промисловості застосовують різноманітні місцеві відсмоктувачі, які можна умовно поділити на відсмоктувачі відкритого та закритого типу (рис. 2.10).

Конструкція місцевої витяжки повинна забезпечити максимальне вловлювання шкідливих виділень при мінімальній кількості вилученого повітря. Крім того, вона не повинна бути громіздкою та заважати обслуговуючому персоналу працювати і на­глядати за технологічним процесом. Основними чинниками при виборі типу місцевої витяжки є характеристики шкідливих виділень (температура, густина парів, токсичність), положення робітника при виконанні роботи, особливості технологічного проце­су та устаткування.

У випадках, коли джерело виробничих шкідливостей можна помістити всередині простору, обмеженого стінками, місцеву витяжну вентиляцію влаштовують у вигляді витяжних шаф (рис. 2.11), фасонних укрить, витяжних камер. Якщо за умовами технології або обслуговування джерело шкідливостей не можна ізолювати, то встановлюють витяжний зонт або всмоктувальну панель (рис. 2.12). При цьому потік повітря, що видаляється, не повинен проходити через зону дихання робітника.

 

47. Види виробничого освітлення та основні вимоги нього.

Залежно від джерела світла виробниче освітлення може бути: природним, що створюється прямими сонячними променями та розсіяним світлом небосхилу; штуч­ним, що створюється електричними джерелами світла та суміщеним, при якому недо­статнє за нормами природне освітлення доповнюється штучним.

Природне освітлення поділяється на: бокове (одно- або двостороннє), що здійснюється через світлові отвори (вікна) в зовнішніх стінах; верхнє, здійснюване через ліхтарі та отвори в дахах і перекриттях; комбіноване — поєднання верхнього та бокового освітлення.

Штучне освітлення може бути загальним та комбінованим. Загальним нази­вають освітлення, при якому світильники розміщуються у верхній зоні приміщення (не нижче 2,5 м над підлогою) рівномірно (загальне рівномірне освітлення) або з врахуванням розташування робочих місць (загальне локалізоване освітлення). Ком­біноване освітлення складається із загального та місцевого. Його доцільно застосову­вати при роботах високої точності, а також, якщо необхідно створити певний або змінний в процесі роботи напрямок світла. Місцеве освітлення створюється світиль­никами, що концентрують світловий потік безпосередньо на робочих місцях. Застосу­вання лише місцевого освітлення не допускається з огляду на небезпеку виробничого травматизму та професійних захворювань.

За функціональним призначенням штучне освітлення поділяється на робоче, аварійне, евакуаційне, охоронне, чергове.

Робоче освітлення призначене для забезпечення виробничого процесу, перемі­щення людей, руху транспорту і є обов'язковим для всіх виробничих приміщень.

Аварійне освітлення використовується для продовження роботи у випадках, коли раптове вимкнення робочого освітлення та пов'язане з ним порушення нормального обслуговування обладнання може викликати вибух, пожежу, отруєння людей, пору­шення технологічного процесу тощо. Мінімальна освітленість робочих поверхонь при аварійному освітленні повинна складати 5% від нормованої освітленості робочого освітлення, але не менше 2 лк.

47. Природне освітлення. Коефіцієнт природного освітлення. Штучне освітлення. Джерела штучного освітлення.

Природне освітлення має важливе фізіолого-гігієнічне значення для працюю­чих. Воно сприятливо впливає на органи зору, стимулює фізіологічні процеси, підви­щує обмін речовин та покращує розвиток організму в цілому. Сонячне випромінюван­ня зігріває та знезаражує повітря, очищуючи його від збудників багатьох хворо: (наприклад, вірусу грипу). Окрім того, природне світло має і психологічну дію, створю­ючи в приміщенні для працівників відчуття безпосереднього зв'язку з довкіллям.

Природному освітленню властиві й недоліки: воно непостійне в різні періоди доби та року, в різну погоду; нерівномірно розподіляється по площі виробничого приміщення; при незадовільній його організації може викликати засліп­лення органів зору.

На рівень освітленості приміщення при природному освітленні впливають на­ступні чинники: світловий клімат; площа та орієнтація світлових отворів; ступінь чистоти скла в світлових отворах; пофарбування стін та стелі приміщення; глибина приміщення; наявність предметів, що заступають вікно як із середини, так і ззовні приміщення.

Оскільки природне освітлення непостійне впродовж дня, кількісна оцінка цього виду освітлення проводиться за відносним показником — коефіцієнтом природного освітлення (КПО):

aaaa

 

 

де   Едн — освітленість у даній точці всередині приміщення, що створюється безпо-:ереднім чи відбитим світлом неба

Езовн— освітленість горизонтальної поверхні, що створюється в той самий час ззовні світлом повністю відкритого небосхилу.

Нормовані значення КПО визначаються «Будівельними нормами і правилами» ІНиП ІІ-4-79). В основі визначення КПО покладено розмір об'єкта розпізнавання.

Штучне освітлення передбачається у всіх виробничих та побутових приміщен­нях, де недостатньо природного світла, а також для освітлення приміщень у темний період доби. При організації штучного освітлення необхідно забезпечити сприятливі гігієнічні умови для зорової роботи і одночасно враховувати економічні показники

Найменша освітленість робочих поверхонь у виробничих приміщеннях регламен­тується СНиП П-4-79 і визначається, в основному, характеристикою зорової роботи (табл. 2.5). Норми носять міжгалузевий характер. На їх основі, як правило, розробля­ють норми для окремих галузей промисловості.

В СНиП П-4-79 вісім розрядів зорової роботи, із яких перші шість характери­зуються розмірами об'єкта розпізнавання. Для І—V розрядів, які окрім того мають ще й по чотири підрозряди (а, б, в, г), нормовані значення залежать не тільки від най­меншого розміру об'єкта розпізнавання, але і від контрасту об'єкта з фоном та харак­теристики фону. Найбільша нормована освітленість складає 5000 лк (розряд Іа). а найменша — 30 лк (розряд VIIIb).

Джерела штучного освітлення

Як джерела штучного освітлення широко використовуються лампи розжарюван­ня та газорозрядні лампи.

48. Основні санітарно-гігієнічні вимоги до розміщення підприємства та планування його територій.

49. Основні вимоги до виробничих будівель та споруд.

Будівлі, споруди підприємств повинні відповідати будівельним нормам і правилам, санітарним нормам проектування промислових підприємств СН 245-71, а також галузевим нормативним документам,

Щодо безпеки виробничого обладнання, то його слід охара­ктеризувати як властивість виробничого обладнання зберігати відповідність вимогам-безпеки праці при виконанні заданих функцій в умовах, установлених нормативно-технічною документацією.

50. Основні вимоги до допоміжних приміщень.

51. Основні вимоги до водопостачання та каналізації.

52. Дія електроструму на організм людини.

Проходячи через організм людини електричний струм справляє на нього термічну, електролітичну, механічну та біологічну дію.

Термічна дія струму проявляється опіками окремих ділянок тіла, нагріванням кровоносних судин, серця, мозку та інших органів, через які проходить струм, щі призводить до виникнення в них функціональних розладів.

Електролітична дія струму характеризується розкладом крові та інших органічних рідин, що викликає суттєві порушення їх фізико-хімічного складу.

Механічна дія струму проявляється ушкодженнями (розриви, розшарування тощо) різноманітних тканин організму внаслідок електродинамічного ефекту.

Біологічна дія струму на живу тканину проявляється небезпечним збудженням клітин та тканин організму, що супроводжується мимовільним судомним скороченням м'язів. Таке збудження може призвести до суттєвих порушень і навіть повного припинення діяльності органів дихання та кровообігу.

Подразнення тканин організму внаслідок дії електричного струму може бути прямим, коли струм проходить безпосередньо через ці тканини, та рефлекторним (через центральну нервову систему), коли тканини не знаходяться на шляху проходження струму

53. Електричні травми, їх види.

Електротравма — це травма, яка спричинена дією електричного струму або електричної дуги. За наслідками електротравми умовно підрозділяють на два види: місцеві електротравми, коли виникає місцеве ушкодження організму, та загальні електротравми (електричні удари), коли уражається весь організм внаслідок порушення нормальної діяльності життєво важливих органів і систем. Приблизний розподіл електротравм за їх видами має такий вигляд: місцеві електротравми — 20%; електричні удари — 25%; змішані травми (сукупність місцевих електротравм та електричних ударів) — 55%.

Характерними місцевими електричними травмами є електричні опіки, електричні знаки, металізація шкіри, механічні ушкодження та електроофтальмія.

Електричний опік — найбільш поширена місцева електротравма (близько 60%), яка, в основному, спостерігається у працівників, що обслуговують діючі електроустановки..

Електричні опіки залежно від умов їх виникнення бувають двох видів: струмові (контактні), коли внаслідок проходження струму електрична енергія перетворюється в теплову, та дугові, які виникають внаслідок дії на тіло людини електричної дуги. Залежно від кількості виділеної теплоти та температури, а також і розмірів дуги електричні опіки можуть уражати не лише шкіру, але й м'язи, нерви і навіть кістки. Такі опіки називаються глибинними і заживають досить довго.

Електричні знаки (електричні позначки) являють собою плями сірого чи блідо-жовтого кольору у вигляді мозоля на поверхні шкіри в місці її контакту із струмопровідними частинами.

Металізація шкіри — це проникнення у верхні шари шкіри найдрібніших часточок металу, що розплавляється, внаслідок дії електричної дуги. Такого ушкодження, зазвичай, зазнають відкриті частини тіла — руки та лице. Ушкоджена ділянка шкіри стає твердою та шорсткою, однак за відносно короткий час вона знову набуває попереднього вигляду та еластичності.

Механічні ушкодження — це ушкодження, які виникають внаслідок судомних скорочень м'язів під дією електричного струму, що проходить через тіло людини. Механічні ушкодження проявляються у вигляді розривів шкіри, кровоносних судин, нервових тканин, а також вивихів суглобів і навіть переломів кісток.

Електроофтальмія — це ураження очей внаслідок дії ультрафіолетових випромінювань електричної дуги.

Найбільш небезпечним видом електротравм є електричний удар, який у більшості випадків (близько 80%, включаючи й змішані травми) призводить до смерті потерпілого.

Електричний удар — це збудження живих тканин організму електричним струмом, що супроводжується судомним скороченням м'язів. Залежно від наслідків враження електричні удари можна умовно підрозділити на чотири ступеня:

  1. — судомні скорочення м'язів без втрати свідомості;

II  — судомні скорочення м'язів з втратою свідомості, але зі збереженням дихання га роботи серця;

III  — втрата свідомості та порушення серцевої діяльності чи дихання (або одного другого разом);

IV — клінічна смерть.

Клінічна смерть — це перехідний період від життя до смерті, що настає
з моменту зупинки серцевої діяльності та легенів і триває 6—8 хвилин, доки не
згинули клітини головного мозку. Після цього настає біологічна смерть, внаслідок
якої припиняються біологічні процеси у клітинах і тканинах організму і відбувається
розпадання білкових структур.

Якщо при клінічній смерті негайно звільнити потерпілого від дії електричного струму та терміново розпочати надання необхідної допомоги (штучне дихання, масаж серця), то існує висока імовірність щодо збереження йому життя.

Причинами летальних наслідків від дії електричного струму можуть бути: зупинка серця чи його фібриляція (хаотичне скорочення волокон серцевого м'яза); припинення дихання внаслідок судомного скорочення м'язів грудної клітки, що беруть участь у процесі дихання; електричний шок (своєрідна нервово-рефлекторна реакція організму у відповідь на подразнення електричним струмом, що супроводжується розладами кровообігу, дихання, обміну речовин і т. п.). Можлива також одночасна дія двох або навіть усіх трьох вищеназваних причин. Слід зазначити, що шоковий стан може тривати від кількох десятків-хвилин до діб. При тривалому шоковому стані, зазвичай, настає смерть.

54. Фактори, які впливають на наслідки ураження електроструму.

Характер впливу електричного струму на організм людини, а відтак і наслідки ураження, залежать від цілої низки чинників, які умовно можна підрозділити на чинники електричного (сила струму, напруга, опір тіла людини, вид та частота струму) та неелектричного характеру (тривалість дії струму, шлях проходження; струму через тіло людини, індивідуальні особливості людини, умови навколишнього середовища тощо).

Сила струму, що проходить через тіло людини є основним чинником, який обумовлює наслідки ураження. Різні за величиною струми справляють і різний вплив на організм людини. Розрізняють три основні порогові значення сили струму:

—  порогів відчутний струм — найменше значення електричного струму, що викликає при проходженні через організм людини відчутні подразнення;

—  пороговий невідпускаючий струм — найменше значення електричного струму, яке викликає судомні скорочення м'язів руки, в котрій затиснутий провідник, що унеможливлює самостійне звільнення людини від дії струму;

—   пороговий фібриляційний (смертельно небезпечний) струм — найменше значення електричного струму, що викликає при проходженні через тіло людини фібриляцію серця.

В табл. 3.5 наведено порогові значення сили струму при його проходженні через тіло людини по шляху «рука—рука» або «рука—ноги».

13135

Струм (змінний та постійний) більше 5А викликає миттєву зупинку серця, минаючи стан фібриляції.

Таким чином, чим більший струм проходить через тіло людини, тим більшою є небезпека ураження. Однак необхідно зазначити, що це твердження не є безумовним, оскільки небезпека ураження залежить також і від інших чинників, наприклад від індивідуальних особливостей людини.

Значення прикладеної напруги Un впливає на наслідки ураження, оскільки згідно закону Ома визначає силу струму Іл, що проходить через тіло людини, та його опір Rл:

Іл = Uп / Rл (3.6)

Чим вище значення напруги, тим більша небезпека ураження електричним струмом. Умовно безпечною для життя людини прийнято вважати напругу, що не перевищує 42 В (в Україні така стандартна напруга становить 36 та 12 В), при якій не повинен статися пробій шкіри людини, що призводить до різкого зменшення загального опору її тіла.

Електричний опір тіла людини залежить, в основному, від стану шкіри та центральної нервової системи. Загальний електричний опір тіла людини можна представити як суму двох опорів шкіри та опору внутрішніх тканин тіла (рис. 3.8, б), найбільший опір проходженню струму чинить шкіра, особливо її зовнішній ороговілий шар (епідерміс), товщина якого становить близько 0,2 мм. Опір внутрішніх тканин тіла незначний і становить 300—500 Ом. В цьому можна переконатися, коли до язика прикласти контакти батарейки, при цьому відчувається легке пощіпування. Коли ці ж контакти прикласти до шкіри тіла, то відчутних подразнень не виникає, оскільки опір сухої шкіри (епідермісу) значно більший.

Загальний опір тіла людини змінюється в широких межах — від 1 до 100 кОм, іноді й більше. Для розрахунків опір тіла людини умовно приймають рівним І = 1 кОм. При зволоженні, забрудненні та пошкодженні шкіри (потовиділення, порізи, подряпини тощо), збільшенні прикладеної напруги, площі контакту, частоти струму (рис. 3.10) та часу його дії опір тіла людини зменшується до певного мінімального значення (0,5—0,7 кОм).

Опір тіла людини зменшується також при захворюваннях шкіри, центральної
нервової та серцево-судинної систем, проявах алергічної реакції тощо. Тому нормативні
акти про охорону праці передбачають обов'язкові попередній та періодичні медичні
огляди працівників (кандидатів у працівники) для встановлення їх придатності щодо
обслуговування діючих електроустановок за станом здоров'я..

Вид та частота струму, що проходить через тіло людини, також впливають на наслідки ураження. Постійний струм приблизно в 4—5 разів безпечніший за змінний, що підтверджують дані табл. 3.5. Це пов'язано з тим, що постійний струм у порівнянні зі змінним промислової частоти такого ж значення викликає більш слабші скорочення м'язів та менш неприємні відчуття. Його дія, в основному, теплова. Однак, слід зауважити, що вищезазначене стосовно порівняльної небезпеки постійного та змінного струму є справедливим лише для напруги до 500 В. При більш високих напругах
постійний струм стає більш небезпечним ніж змінний.

Частота змінного струму також відіграє важливе значення стосовно питань
електробезпеки. Так найбільш небезпечним вважається змінний струм частотою
20—100 Гц (рис.3.11). При частоті меншій ніж 20 або більшій за 100 Гц небезпека ураження струмом помітно зменшується. Струм частотою понад 500 кГц не може смертельно уразити людину, однак дуже часто викликає опіки.

Тривалість дії струму на організм людини істотно впливає на наслідки ураження: чим більший час проходження струму, тим швидше виснажуються захисні сили організму, при цьому опір тіла людини різко знижується і важкість наслідків зростає. Наприклад, для змінного струму частотою 50 Гц гранично допустимий струм при тривалості дії 0,1 с становить 500 мА, а при дії протягом 1 с — вже 50 мА (табл. 3.8).

Шлях проходження струму через тіло, людини є важливим чинником. Небезпека ураження особливо велика тоді, коли на шляху струму знаходяться життєво важливі органи — серце, легені, головний мозок. Існує багато можливих шляхів проходження струму через тіло людини (петель струму), найбільш поширені серед них наведені на рис. 3.12, а їх характеристики в табл. 3.6.

Індивідуальні особливості людини значною мірою впливають на наслідки ураження електричним струмом. Струм, ледь відчутний для одних людей може бути невідпускаючим для інших. Для жінок порогові значення струму приблизно в півтора рази є нижчими, ніж для мужчин. Ступінь впливу струму істотно залежить від стану нервової системи та всього організму в цілому. Так, у стані нервового збудження, депресії, сп'яніння, захворювання (особливо при захворюваннях шкіри, серцево-судинної та центральної нервової систем) люди значно чутливі до дії на них струму. Важливе значення має також уважність та психічна готовність людини до можливої небезпеки ураження струмом. В переважній більшості випадків несподіваний електричний удар призводить до важчих наслідків, ніж при усвідомленні людиною існуючої небезпеки ураження.

Умови навколишнього середовища можуть підвищувати небезпеку ураження людини електричним струмом. Так у приміщеннях з високою температурою та відносною вологістю повітря наслідки ураження можуть бути важчими, оскільки значне потовиділення для підтримання теплобалансу між організмом та навколишнім середовищем, призводить до зменшення опору тіла людини.

55. Класифікація приміщень за ступенем небезпеки ураження електрострумом.

За ступенем небезпеки ураження електричним струмом всі приміщення поділяються на три категорії: приміщення без підвищеної небезпеки; приміщення з підви­щеною небезпекою; особливо небезпечні приміщення.

Приміщення з підвищеною небезпекою характеризуються наявністю в них однієї наступних умов, що створюють підвищену небезпеку: високої відносної вологості повітря (перевищує 75% протягом тривалого часу); високої температури (перевищує 35 °С протягом тривалого часу); струмопровідного пилу; струмопровідної підлоги (металевої, земляної, залізобетонної, цегляної і т. п.); можливості одночасного доторкання до металевих елементів технологічного устаткування чи металоконструкцій будівлі, що з'єднані із землею та металевих частин електроустаткування, які можуть опинитись під напругою.

Особливо небезпечні приміщення характеризуються наявністю однієї із умов, що створюють особливу небезпеку: дуже високої відносної вологості повітря (близько 100%), хімічно активного середовища; або одночасною наявністю двох чи більше умов, що створюють підвищену небезпеку.

Приміщення без підвищеної небезпеки характеризуються відсутністю умов, що створюють особливу або підвищену небезпеку.

Оскільки наявність небезпечних умов впливає на наслідки випадкового доторкання до струмопровідних частин електроустаткування, то для ручних переносних світильників, місцевого освітлення виробничого устаткування та електрифікованого (ручного інструменту в приміщеннях з підвищеною небезпекою допускається напруга живлення до 36 В, а у особливо небезпечних приміщеннях — до 12 В.

56. Крокова напруга.

Напруга кроку. Людина, яка опиняється в зоні розтікання струму, знаходиться під напругою, якщо її ноги стоять на точках грунту з різними потенціалами. Напругою кроку (кроковою напругою) називається напруга між двома точками електричного кола, що знаходяться одна від одної на відстані кроку (0,8 м) і на яких одночасно стоїть людина.

57. Надання долікарської медичної допомоги при тепловому і сонячному ударі.

Див. інструкцію по наданню 1-ї долікарняної допомоги

 

58. Надання долікарської допомоги при ураженні електричним струмом.

Див. інструкцію по наданню 1-ї долікарняної допомоги

 

59. Надання долікарської допомоги при опіках і обмороженнях.

Див. інструкцію по наданню 1-ї долікарняної допомоги

60. Закон України "Про пожежну безпеку".

Див. Закон "Про пожежну безпеку".

Основним нормативним документом, що регламентує вимоги щодо пожежної безпеки, є Закон України «Про пожежну безпе­ку», прийнятий 17 грудня 1993 р. Цей закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних ор­ганів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

61. Забезпечення протипожежного стану об'єкту.

Пожежа — це неконтрольоване горіння поза спеціальним вог­нищем, що поширюється в часі і просторі та створює загрозу життю і здоров'ю людей, навколишньому середовищу, призво­дить до матеріальних збитків.

Пожежна безпека виробничих об'єктів забезпечується: правиль­ним вибором ступеня вогнестійкості об'єкта та межі вогнестійкості окремих елементів та конструкцій; огородженням та бункеру­ванням вибухонебезпечних ділянок або розміщенням їх у захище­них кабінах; використанням систем активного стримування вибуху; використанням легкоскидуваних конструкцій у будинках та спору­дах; застосуванням систем протидимного захисту; забезпеченням безпечної евакуації людей; застосуванням засобів пожежної сигна­лізації, оповіщення та пожежогасіння; організацію пожежної охоро­ни об'єкта, газорятувальної та гірничорятувальної служб.

62. Пожежно-технічні комісії і добровільні пожежні дружини.

63. Державний пожежний нагляд.

В населених пунктах та на об'єктах незалежно від форм власності здійснюється державний пожежний нагляд. Органи державного пожежного нагляду відповідно до покладених на них завдань:

—  розробляють з участю зацікавлених організацій та органів і затверджують загальнодержавні правила пожежної безпеки;

—  погоджують проекти державних і галузевих стандартів, норм, правил та інших нормативно-технічних документів, що стосуються забезпечення пожежної безпеки, а також проектні рішення, на які не встановлено норми і правила;

 

—  встановлюють порядок опрацювання і затвердження нормативних актів з питань пожежної безпеки, що діють на підприємстві, в установі та організації;

—  здійснюють контроль за додержанням вимог законодавчих актів з питань пожежної безпеки;

—  проводять згідно з чинним законодавством перевірки і дізнання за повідом­леннями та заявами про злочини, пов'язані з пожежами та порушеннями правил пожежної безпеки.

Посадовими особами органів державного пожежного нагляду є державні інспек­тори з пожежного нагляду, які мають право:

— проводити в будь-який час у присутності власника чи його представника
пожежно-технічні обстеження і перевірки підконтрольних об'єктів незалежно від
форм власності, одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали та інформацію;

— давати (надсилати) керівникам органів виконавчої влади та самоврядування різних рівнів, керівникам та іншим посадовим особам підприємств, установ та організацій, а також громадянам обов'язкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень і недоліків з питань пожежної безпеки.

— здійснювати контроль за виконанням протипожежних вимог, передбачених нормативно-технічними документами, під час проектування, будівництва, реконструкції, технічного переоснащення чи розширення, капітального ремонту підприємств, будівель, споруд та інших об'єктів. У разі виявлення порушень забороняти до їх усунення випуск і застосування проектів, зупиняти проведення будівельно-монтажних робіт;

— припиняти чи забороняти роботу підприємств, окремих виробництв, виробничих дільниць, агрегатів, експлуатацію будівель, споруд, окремих приміщень, опалювальних приладів, дільниць електричної мережі, проведення пожежонебезпечних робіт, випуск та реалізацію пожежонебезпечної продукції, систем і засобів протипожежного захисту у разі порушення правил пожежної безпеки, що створює загрозу виникнення пожежі або перешкоджає її гасінню та евакуації людей, а також у випадку випуску пожежонебезпечної продукції, систем і засобів протипожежного захисту з відхиленням від стандартів чи технічних умов або у разі їх відсутності;

— притягати до адміністративної відповідальності посадових осіб, інших працівників підприємств, установ, організацій та громадян, винних у порушенні встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконанні приписів, постанов органів державного пожежного нагляду, використанні пожежної техніки та засобів пожежогасіння не за призначенням;

—  застосовувати штрафні санкції до підприємств, установ та організацій
за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання
розпоряджень (приписів) посадових осіб органів державного пожежного нагляду.

64. Протипожежний інструктаж та навчання.

65. Протипожежний режим на об'єкті.

66. Первинні засоби гасіння пожеж.

Первинні засоби пожежо­гасіння призначені для ліквідації невеликих осередків пожеж, а та­кож для гасіння пожеж на початко­вій стадії їхнього розвитку силами персоналу об'єктів до прибуття штатних підрозділів пожежної охорони. До первинних засобів пожежогасіння належать вогнегасники, пожежний інвентар (бочки з водою, пожежні відра, ящики з піском, совкові лопати, покривала з негорючого теплоізоляційного полотна, грубововняної тканини або повсті) та пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо). Як правило, пожежний інвентар та інструменти, а також вогнегасники розміщуються на стеціальних пожежних щитах (стендах). Такі щити (стенди) встановлюються на території об'єкта з розрахунку один щит (стенд) на площу 5000 м2. На видних місцях об'єкта встановлюють відповідні знаки, що вказують місце знаходження пожежного щита (стенда) чи вогнегасника.

Досить часто, як первинні засоби пожежогасіння використовують вогнегасники, які характеризуються високою вогнегасною спроможністю та значною швидкодією. За способом транспортування вогнегасної речовини вогнегасники випускаються двох видів: переносні (об'ємом корпуса 1 — 10 л; загальна вага не більше 20 кг), та пересувні (об'ємом корпуса більше 25 л на спеціальних пристроях з колесами). Вибір виду вогнегасника обумовлюється розмірами можливих осередків пожеж. При значних розмірах останніх рекомендується встановлювати пересувні вогнегасники (рис. 4.21).

67. Будова та застосування хімічно-пінного вогнегасника ОХП-10.


2Рис. Вогнегасник хімічно-пінний ВХП-10: 1 — корпус; 2 — стакан; 3 — запірно-пусковий пристрій; 4— пусковий важіль; 5 — запірний клапан;

Хімічно-пінні вогнегасники призначені для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, а також твердих горючих речовин та матеріалів. Вогнегасник ВХП-10 (рис.) складається з трьох основних елементів: металевого корпуса / об'ємом 10 л, що герметично закритий кришкою; поліетиленового стакана 2 та запірно-пускового пристрою 3. В корпусі вогнегасника знаходиться лужна частина заряду, а в стакані — кислотна. Для приведення вогнегасника в дію необхідно повернути важіль запірно-пускового пристрою на 180°, перевернути вогнегасник вверх дном і направити струмінь піни в осередок пожежі. При повертанні важеля 4 піднімається клапан 5, що закриває стакан, а при наступному перевертанні вогнегасника кислотна частина заряду виливаться із стакана і вступає в реакцію з лужною частиною. В результаті реакції утворюється значна кількість вуглекислого газу, який інтенсивно перемішує рідину, утворюючи при цьому піну. Завдяки надлишковому тиску С02 через отвір у корпусі (сприск) викидається струмінь хімічної піни на віддаль 6—8 м. Необхідно зазначити, що на сьогодні в Україні хімічно-пінний вогнегасник ВХП-10 не сертифікований і промисловістю не випускається.

68. Вуглекислотні вогнегасники.

555Рис. Вуглекислотний вогнегасник ВВ-2: 1 — балон; 2 — запобіжний клапан; 3 — вентиль; 4 — сифонна трубка; 5 — дифузор-снігоутворювач;

Вуглекислотні вогнегасники (ВВ-2, ВВ-5, ВВ-8, ВВ-25, ВВ-80) застосовуються для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, твердих горючих речовин та матеріалів, електропроводок, що знаходяться під напругою до 1000 В, а також цінних предметів: У вогнегаснику ВВ-2 (рис.) вуглекислота знаходиться в товстостінному металевому балоні 1 в зрідженому стані. При відкриванні вентиля 3 вуглекислота під тиском виходить у дифузор, де в результаті різкого розширення (в 500 разів за об'ємом) та швидкого випаровування утворюється снігоподібна маса з температурою близько - 70 °С. Вогнегасна дія вуглекислого газу основана на пониженні концентрації кисню в зоні горіння та охолодженні об'єкта, що горить.

Вуглекислотні вогнегасники необхідно оберігати від нагрівання (наприклад сонячними променями чи приладами опалення), оскільки при цьому значно підвищується тиск у балоні, в результаті чого може спрацювати запобіжний клапан. Так при температурі 20 °С робочий тиск у балоні становить 6 МПа (60 кг/см3), а при температурі 50 °С — 18 МПа.

Вуглекислотні вогнегасники не можна використовувати для гасіння гідрофільних ЛЗР (спирти, ацетон тощо), у яких С02 добре розчиняється, лужних та лужноземельних металів, тліючих речовин (відсутнє змочування), а також речовин, які можуть горіти без доступу повітря (целулоїд, магній, перекиси та ін.).

69. Порядок дій у разі пожежі.

У разі виявлення пожежі (ознак горіння) кожний працівник (співро­бітник) підприємства, організації, установи зобов'язаний:

  • негайно повідомити про це пожежну охорону або компетентну особу (чергового), вказавши при цьому точну адресу, місце виникнення пожежі, наявність людей та своє прізвище;
  • вжити заходів до евакуації людей, тварин, матеріальних ціннос­тей та до гасіння (локалізації) пожежі;
  • у разі необхідності викликати медичну, газорятувальну чи інші аварійно-рятувальні   служби.

Керівник, відповідальна компетентна посадова особа або черговий, що прибули на місце пожежі, зобов'язані:

  • переконатися в тому, що пожежна охорона викликана;
  • організувати рятування людей та тварин у разі загрози їхньому життю;
  • видалити з місця пожежі в безпечну зону всіх працівників (співро­бітників), які не беруть участі в її гасінні;
  • припинити (по можливості) роботу в будинку чи споруді, де виникла  пожежа;
  • відімкнути електроенергію (крім систем протипожежного захис­ту), вентиляцію та виконати інші заходи, що перешкоджають поши­ренню пожежі;
  • перевірити ввімкнення установок пожежогасіння, протидимного захисту, оповіщення людей про пожежу (якщо такі є на об'єкті);
  • організувати зустріч підрозділів пожежної охорони за розроб­леним планом (інструкцією взаємодії) та найкоротшим шляхом допо­могти їм прибути до осередку пожежі;
    • організувати евакуацію матеріальних цінностей;
    • дотримуватись вимог техніки безпеки.

З прибуттям на пожежу пожежних підрозділів необхідно забез­печити безперешкодний їх доступ на територію об'єкта.

Керівник об'єкта або підпорядковані йому компетентні особи з числа технічного персоналу мають консультувати керівника гасіння пожежі про конструктивні, технологічні та інші особливості об'єкта, де виникла пожежа, та прилеглої до нього території.

70. Евакуація людей із будівель та приміщень.

При виникненні пожежі на початковій стадії розвитку виділяється тепло, токсичні продукти горіння, можливі руйнування конструкцій. Тому необхідно якнайшвидше організувати евакуацію людей із будівель, що горять. Показни­ком ефективності евакуації є час, протягом якого люди можуть при необхідності залишити окремі приміщення і будівлю чи споруду загалом. Безпека евакуації досягається тоді, коли час евакуації не перевищує часу настання критичної фази розвитку пожежі, тобто часу від початку пожежі до досягнення граничних для людини значень чинників пожежі (критичних температур, концентрацій кисню тощо).

Виходи вважаються евакуаційними, якщо вони ведуть:

—  з приміщень першого поверху назовні безпосередньо або через коридор, вестибюль, сходову клітку;

—  з приміщень будь-якого поверху, крім першого, в коридори, що ведуть на сходову клітку (в тому числі через хол); при цьому сходові клітки повинні мати вихід назовні безпосередньо або через вестибюль, відділений від прилеглих коридорів перегородками з дверима;

—  з приміщень у сусіднє приміщення на цьому ж поверсі, що забезпечене виходами, вказаними вище.

Евакуаційні виходи повинні розташовуватися розосереджено.

Число евакуаційних виходів повинно бути не менше двох. Двері на шляхах евакуації повинні відчинятися в напрямку виходу з будівель (приміщень). Допускається влаштування дверей з відчинянням усередину приміщення в разі одночасного перебування в ньому не більше 15 чоловік. При наявності людей у приміщенні двері евакуаційних виходів можуть замикатись лише на внутрішні засови, які легко відмикаються. Мінімальна ширина шляхів евакуації — не менше 1 ж, дверей — не менше 0,8 м. Віддаль від найвіддаленішої точки цеху або приміщення до евакуаційного виходу визначається згідно зі СНиП 2.09.02-85 залежно від ступеня вогнестійкості будівлі та кількості людей, що евакуюються. Не допускається влаштовувати евакуаційні виходи через приміщення категорії А і Б, а також через виробничі приміщення в будівлях Шб, IV, IVa, V ступенів вогнестійкості.

На видних місцях будівлі та приміщень (як правило, в коридорах та прохо­дах, біля виходів з приміщень) вивішуються плани евакуації.

 

Яндекс.Метрика Счетчик тИЦ и PR

Контактна інформація

Україна,

Сумська область,

місто Конотоп,

вул. М.Немолота, 12

  • Телефон: 8 (05447) 2-34-30
Ви тут: Головна -> Навчання з ОП -> Лекції для працівників